Читати книгу - "Розмальована вуаль"

10

Наступного тижня вона тричі зустрічалася з ним на балах, і тепер, коли, напевно, сором’язливість трохи його відпустила, він дещо більше про себе розповідав. Так, він лікар, але не практикує, він бактеріолог (Кітті мала дуже невиразне уявлення про те, що це означає) і має роботу в Гонконзі. Він мав туди повернутися восени. Він багато розповідав про Китай. Вона навчилася виглядати зацікавленою в тому, що їй розказують, але з його розповідей життя у Гонконзі і справді видавалося повним розваг – і клуби, і теніс, і перегони, і поло та гольф.

– Там часто ходять на бали?

– На мій погляд, так.

Вона подумала, чи не розповідав він їй усе це з якимось наміром. Здавалося, йому подобалося її товариство, але ніколи ні потиском руки, ні поглядом чи словом він анітрохи не дав їй знати, що вона для нього не просто знайома дівчина з танців. Наступної неділі він знову завітав до них у гості. Вийшло так, що саме тоді повертався додому її батько, бо дощ перервав його гру в гольф, тож вони з Волтером Фейном мали довгу розмову. Згодом вона запитала батька, що вони обговорювали.

– Виявилося, що він мешкає у Гонконзі. Місцевий головний суддя – мій старий товариш із колегії адвокатів. Здається, він напрочуд розумний молодик.

Вона знала, що її батька зазвичай до смерті знуджували люди, яких, заради неї та тепер заради її сестри, він роками був змушений приймати у себе вдома.

– Не часто вам подобаються мої шанувальники, тату, – сказала вона.

Він зупинив на ній погляд добрих, втомлених очей.

– А ти часом не збираєшся за нього заміж?

– Певно, що ні.

– Він у тебе закоханий?

– Про це ніщо не свідчить.

– А тобі він подобається?

– Напевно, не дуже. Він трохи мене дратує.

Їй подобалися зовсім інакші чоловіки. Він був низький, але не приземкуватий, а швидше худий, темноволосий, гладенько поголений, з дуже правильними, чіткими рисами обличчя. Він мав темні, майже чорні очі, але не великі, не дуже жваві, повсякчас на чомусь зосереджені – своєрідні, але не дуже приємні очі. З прямим акуратним носом, високим лобом і гарно окресленими вустами він мав би бути вродливим. Але, на диво, вродливим він не був. Коли Кітті почала хоч трохи про нього думати, то здивувалася, які гарні в нього риси, коли їх розглядати окремо. Його вираз обличчя був трохи саркастичний, і тепер, краще його знаючи, Кітті усвідомила, що в його товаристві не почувалася невимушено. Йому бракувало веселості.

На той час, коли сезон наблизився до кінця, вони вже були добре знайомі, але він і далі залишався відчуженим і неприступним. При ній він був не те щоб боязкий, а швидше зніяковілий, у розмовах уникав говорити про особисте. Кітті дійшла висновку, що він аніскілечки в неї не закоханий. Він їй симпатизує і вважає приємною співрозмовницею, але, повернувшись до Китаю в листопаді, більше про неї не згадає. Цілком можливо, що він увесь цей час був заручений із якоюсь медсестрою з Гонконгу, донькою священика, плоскостопою, працелюбною, нудною й незугарною. Саме така дружина добре йому пасуватиме.

А тоді відбулися заручини Доріс із Джеффрі Деннісоном. Вісімнадцятирічна Доріс знайшла досить пристойного чоловіка, а Кітті у свої двадцять п’ять і досі незаміжня. А що, як вона ніколи не одружиться? Того сезону вона дістала лише одну пропозицію – від двадцятирічного хлопця, який ще вчився в Оксфорді. Кітті не могла вийти заміж за чоловіка, на п’ять років молодшого від неї. Вона все зіпсувала. Торік вона відмовила кавалерові ордена Лазні, вдівцеві з трьома дітьми. Вона мало не шкодувала про це. Тепер мати ще більше їй дорікатиме, а Доріс, Доріс, якій завжди діставалося менше, бо не їй, а Кітті пророкували блискучий шлюб, тепер святкуватиме над нею перемогу. У Кітті обірвалося серце.

11

Однак якогось пообіддя, пішки повертаючись додому з універмагу «Ґерродс», вона випадково зустріла Волтера Фейна на Бромптон-роуд. Він зупинився й заговорив до неї. А тоді ненароком запитав, чи не хотілося б їй прогулятися з ним у парку. Вона не поспішала додому – тоді їй там було не надто затишно. Вони йшли, розмовляючи, як завжди, про буденні речі, й він запитав, куди вона поїде влітку.

– Ох, ми завжди знаходимо якусь відлюдну місцину за містом. Розумієте, батько за зиму виснажується й ми просто вибираємо, де найтихіше.

Кітті лукавила – вона чудово знала, що в її батька не було достатньо роботи, щоб аж виснажитися, та й навіть якщо так, то його преференції у виборі місця для відпочинку ніхто не враховував би. Але там, де тихо, – там і дешево.

– Вам не здається, що ці стільці аж манять на них посидіти? – запитав Волтер ні з того ні з сього.

Вона глянула в той бік і побачила два зелені стільці, що стояли окремішньо на траві під деревом.

– Посидьмо, – погодилася вона.

Але коли сіли, він наче заглибився в думки. Дивний чоловік. Однак вона й далі щебетала досить весело й подумки питала себе, нащо він запросив її прогулятися в парку. Напевно, він збирався звіритися їй у пристрасті до тієї плоскостопої медсестри з Гонконгу. Раптом він обернувся до неї, урвавши її на середині речення, і вона не могла не помітити, що він її не слухав. Обличчя в нього було біле як стіна.

– Я маю вам дещо сказати.

Вона зиркнула на нього й побачила, що його очі сповнювала болісна тривога. Він говорив напруженим, низьким і не зовсім рівним голосом. Перш ніж вона встигла замислитися над тим, що означала його схвильованість, він знову заговорив:

– Я хотів запитати, чи вийдете ви за мене заміж.

– Ви мене приголомшили, – відповіла вона, так здивувавшись, що подивилася просто на нього.

– Хіба ви не знали, що я шалено у вас закоханий?

– Ви це ніяк не виказували.

– Я дуже несміливий і невмілий. Мені завжди важче висловити ті почуття, які я маю, ніж ті, які – ні.

Її серце почало битися трохи швидше. Їй освідчувалися вже не раз, але завжди весело або сентиментально, й вона відповідала в тон. Але ніколи ніхто не просив у неї руки так неочікувано й водночас на диво печально.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, – відповіла вона з сумнівом.