Читати книгу - "Розмальована вуаль"

мала з десяток кавалерів. Але жоден із них не виявився підхожим, тож Кітті, однаково приязна й мила з усіма, обачно тримала їх на відстані. Щонеділі по обіді в їхній вітальні у Південному Кенсингтоні роїлися закохані шанувальники, але місіс Ґарстін, схвально посміхнувшись, помітила, що Кітті й без неї здатна не підпускати їх близько до себе. Кітті радо з ними загравала й заради забави зіштовхувала їх лобами, але коли вони освідчувалися – а освідчувалися вони всі до одного, – відмовляла їм тактовно, проте твердо.

Минув її перший сезон, а підхожого кавалера такі і не знайшлося; минув і другий, але вона була молода і нікуди не поспішала. Місіс Ґарстін сказала подругам, що, на її думку, дівчатам виходити заміж до двадцяти одного зарано. Але минув третій рік, а за ним і четвертий. Двоє чи троє старих шанувальників освідчилися вдруге, але вони й досі не мали й копійки за душею; освідчилися кілька хлопців, молодших за Кітті; надійшла пропозиція від відставного чиновника, нагородженого орденом Індійської імперії, – йому було п’ятдесят три. Кітті й далі багато бувала на балах, їздила дивитися на кінні перегони у Вімблдоні та на крикет у Сент-Джонс-Вуд, в Аскот та Генлі; вона від душі насолоджувалася життям, але й досі ніхто з задовільним статусом та достатком не запропонував їй руку й серце. Місіс Ґарстін почала тривожитися. Вона помітила, що на Кітті стали поглядати чоловіки за сорок. Вона нагадала доньці, що за рік чи два її врода зблякне і що повсякчас підростають молоді конкурентки. В колі домашніх місіс Ґарстін не перебирала висловів й одного разу єхидно застерегла доньку, що та залишиться ні з чим.

Кітті знизала плечима. Вона й далі вважала себе красунею, може, навіть красивішою, ніж будь-коли, бо тепер, після чотирьох років у товаристві, нарешті навчилась вбиратися. Вона мала ще багато часу. Якби хотіла вийти заміж, просто щоб вийти заміж, мала з десяток кавалерів, які були готові піти з нею під вінець. Вона не сумнівалася, що рано чи пізно з’явиться підхожий претендент на її руку. Але місіс Ґарстін оцінювала ситуацію тверезіше: глибоко в душі розгнівавшись на доньку, що та проґавила свій шанс, вона трохи послабила вимоги. Стала придивлятися до молодиків із професією, від яких раніше гордовито відверталася, й підшукувала молодого адвоката чи бізнесмена, в майбутньому успіхові якого могла би бути впевнена.

Кітті виповнилося двадцять п’ять, а вона так і не вийшла заміж. Місіс Ґарстін озлобилася, часто не стримувалася й зривала свою злість на Кітті. Питала доньку, скільки ще та сидітиме в батька на шиї. Він витратив багато грошей, що заледве міг собі дозволити, щоб донька дістала шанс, а вона його змарнувала. Місіс Ґарстін ніколи й на думку не спадало, що, можливо, це вона своєю надмірною запобігливістю відлякала не одного сина багатих батьків чи спадкоємця титулу, візити яких аж надто сердечно заохочувала. Вона віднесла невдачу Кітті на її скупий розум. А тоді дебютувала Доріс. Доріс і далі мала великий ніс, незграбну фігуру, ще й погано танцювала. В перший же рік вона заручилася з Джеффрі Деннісоном, єдиним сином заможного військового лікаря, який під час війни здобув титул баронета. Джеффрі мав успадкувати цей титул (хоч медик-баронет і не велике цабе, проте титул, дякувати Богові, це титул), а також досить немалі статки.

Кітті похапцем вийшла заміж за Волтера Фейна.

9

Вона була з ним знайома недовго й ніколи не звертала на нього уваги. Вона й поняття не мала, де й коли вони познайомилися, аж доки після заручин він сказав їй, що на балу, куди його привели друзі. Того вечора вона його взагалі не помітила і якщо й потанцювала з ним, то через свою приязність і готовність танцювати з усіма, хто запросить. Коли за день чи два на іншому балу він підійшов і заговорив до неї, вона його не впізнала. Згодом зауважила, що він став приїжджати туди, куди й вона.

– Знаєте, я вже танцювала з вами разів з десять, тож ви мусите назвати мені своє ім’я, – сказала вона йому зі сміхом.

Його це помітно вразило.

– Ви маєте на увазі, що не знаєте його? Нас же познайомили.

– Ох, люди завжди так нерозбірливо говорять. Я взагалі не здивуюся, якщо ви й уявлення не маєте, як мене звати.

Він їй усміхнувся. Лице в нього було серйозне й трохи суворе, але усмішка дуже приємна.

– Звісно, маю. – Якусь мить він мовчав. – Ви не допитливі?

– Не більше, ніж інші жінки.

– І вам не спало на думку запитати когось, як мене звати?

Її це злегка розсмішило – з чого він узяв, що її це хоч трохи цікавить? Але їй подобалося бути люб’язною, тож вона глянула на нього з тією своєю сліпучою усмішкою, а її прекрасні очі, блискучі лісові озерця, світилися добротою.

– Ну то як?

– Волтер Фейн.

Вона не розуміла, нащо він приїжджав на бали, – танцював він не дуже добре і, здається, знав мало людей. Майнула думка, що він у неї закохався, але вона її відкинула, стенувши плечима: вона знала дівчат, які так думали про кожного чоловіка, і вважала їх дурненькими. Але почала приділяти Волтерові Фейну трішечки більше уваги. Він явно поводився не так, як інші молодики, що за нею упадали. Більшість із них чесно їй говорили про свої почуття й прагнули її поцілувати, а немало й цілували. Але Волтер Фейн ніколи не говорив про неї й мало – про себе. Він був досить мовчазний; вона не заперечувала проти цього, бо мала багато що розказати і їй було приємно, що він сміявся з її жартів, але коли він говорив, то говорив розумно. Він був помітно сором’язливий. Виявилося, що він мешкав на Сході, а в Англію приїхав у відпустку.

Якогось недільного пообіддя він з’явився у них вдома в Південному Кенсингтоні. У них зібралося з десяток гостей. Він недовго посидів, явно соромлячись, а тоді пішов. Згодом матір запитала Кітті, хто він такий.

– Поняття не маю. Ви його запросили?

– Так, ми познайомилися у Бедделів. Він сказав, що бачив тебе на різних балах. Я відповіла, що в неділю у нас завжди гості.

– Його прізвище Фейн, він має якусь роботу на Сході.

– Так, він лікар. Він у тебе закоханий?

– Чесне слово, не знаю.

– Я думала, ти вже навчилася відрізняти, коли чоловік у тебе закохується.

– Навіть якщо й так, заміж за нього я не піду, – кинула Кітті недбало.