Читати книгу - "Черево Парижа"

за виразом художника. Дахи їхні зсувались назад, і будинки наче спирались один на один. Три або чотири з них, забившись у тінь, здавалось, навпаки, ось-ось упадуть ниць. Газовий ліхтар освітлював один дуже білий, наново пофарбований будинок, схожий на стару, гладку, горбату бабу, дуже напудрену й розмальовану, наче жінка, що намагається здаватися молодою. Далі ламана лінія будинків з тріщинами й зеленими патьоками від дощів утопала в непроглядній темряві; безладна суміш кольорів і обрисів розсмішила Клода.

Флоран зупинився на розі вулиці Мондетур, навпроти передостаннього будинку ліворуч. Усі три поверхи його, кожен з двома вікнами без жалюзі, ще спали. Біленькі завіски були ретельно затягнені. Вгорі, під дахом, на шторі вузенького віконця, пересувався то сюди, то туди відбиток світла... Але крамничка під навісом якось дивно схвилювала Флорана. Вона саме відчинялася, її хазяїн торгував вареними овочами. У глибині, під задньою стіною, блищали великі казани; на прилавках у мисках стояли круглі, гостроверхі паштети із шпинату та цикорію з устромленими позаду лопаточками,— видно було тільки їх держаки з білого металу. Побачивши цю крамничку, Флоран завмер на місці. Він наче впізнавав і не впізнавав її і, прочитавши ім’я власника на червоній вивісці «Годбеф», зовсім розгубився. Руки його опустилися, він роздивлявся паштети з шпинату з безпорадним виглядом людини, яку спіткало велике нещастя.

Тимчасом віконце під дахом одчинилось; з нього висунулася голова бабусі; стара подивилася спочатку на небо, потім на ринок, що виднівся вдалині.

— Еге, мадмуазель Саже—рання пташка,— сказав Клод, підвівши голову, і додав:

— Моя тітка жила колись у цьому будинку. Ото була язиката баба!..А ось і Мегюдени заворушились: он там, де світло, на третьому поверсі.

Флоранові хотілось його розпитати, але художник у вилинялому широченному пальті викликав у нього недовір’я. Флоран ішов за ним, не озиваючись ані словом, а той розповідав йому про Мегюденів. Обидві сестри Мегюден торгують рибою. Старша — пишна красуня, а молодша, що продає річкову рибу, схожа на одну з мадонн Мурільо, така вона світла та ніжна серёд своїх коропів і вугрів. Про Мурільо він сердито додав, що той малював, як пустотливий школяр. Потім, раптом зупинившись посеред вулиці, Клод запитав:

— Слухайте, куди ж, нарешті, ви йдете?

— Тепер нікуди,— відповів змучений Флоран.— Ходімо, куди хочете.

Коли вони виходили з вулиці Пірует, Клода покликав чийсь голос з винарні на розі. Клод увійшов туди і потяг за собою Флорана. Віконниці були зняті тільки з одного боку. В залі, який, здавалося, ще спав, світився газ. На столах валялись вчорашнє меню, покинута ганчірка, а вітер вривався у навстіж одчинені двері й освіжав нагріте задушливе повітря винарні. Клієнтів обслуговував сам господар Лебігр в самій жилетці, в зім’ятому комірці; його широке обличчя з правильними рисами було бліде й заспане. Чоловіки пили, стоячи коло прилавка. Вони кашляли, харкали, протирали очі, остаточно просипаючись від білого вина та горілки. Флоран упізнав Лакайля, мішок якого тепер був доверху наповнений городиною. Він випивав уже третю чарку з приятелем, що докладно розповідав йому, як купував кошик картоплі. Спорожнивши чарку, Лакайль пішов поговорити з Лебігром до маленької заскленої кімнатки в глибині винарні, де газ не світився.

— Що ви хочете випити? — запитав Клод Флорана.

Ще в дверях він привітався за руку з тим чоловіком, який його запросив. Це був здоровий, вродливий хлопець років щонайбільше двадцяти двох, голений, з маленькими, вусиками, бравий, у крислатому капелюсі, забрудненому крейдою, та у вишитому жилеті поверх голубої блузи. Клод називав його Олександром, поплескував по плечу і запитував, коли вони знову подадуться до Шарантона. Вони розмовляли про велику прогулянку, яку зробили вдвох у човні по Марні, після чого ввечері їли кроля.

— Ну, що ж ви будете пити? — знову запитав Клод.

Флоран, дуже збентежений, поглядав на прилавок.

Там, скраю, на маленькому синюваторожевому полум’ї газового прилада в чайниках з мідними обідками підігрівався пунш з вином. Він признався нарешті, що охоче , випив би чогось гарячого. Лебігр подав три склянки пуншу. Біля чайників у кошичку лежали здобні булочки, допіру вийняті з печі; від них іще йшла пара. Але ніхто не брав булок, і Флоран теж випив пунш без закуски. Він відчув, як цей напій ллється в його порожній шлунок, наче струмінь розплавленого свинцю. Олександр заплатив за всіх.

— Гарний хлопець оцей Олександр,— сказав Клод, коли вони вдвох опинилися знову на тротуарі вулиці Рамбюто.— На прогулянках за містом з ним дуже весело. Він виробляє усякі штуки. Та ще, шельма, прегарно збудований! Я бачив його роздягнутим. От коли б він згодився позувати мені на вулиці для рисунків з натури!.. Тепер, якщо хочете, ми можемо обійти Центральний ринок.

Флоран байдуже йшов за Клодом. Яскраве світло в кінці вулиці Рамбюто сповіщало, що настає день. Гомін на ринку ставав усе голоснішим; часом дзвін, що долинав з віддаленого павільйону, переривав цей наростаючий шум. Клод і Флоран увійшли в один із внутрішніх критих проходів між павільйоном морської риби та павільйоном живності. Флоран підвів очі, розглядаючи високе склепіння, внутрішні дерев’яні частини якого вилискували між чорним мереживом чавунного каркаса. Вийшовши на великий середній прохід, він подумав, що потрапив у якесь дивне місто з кварталами, передмістями, слободами, місцями для прогулянок, шляхами, майданами і перехрестями, заховане від дощу під одну покрівлю з примхи якогось велетня. Тінь, що дрімала у западинах дахів, збільшувала ліс пілястрів, безмежно розширювала тонкі перекладини, різьблені галереї, прозорі жалюзі; а над цим містом потопала в темряві пишно розквітла, колосальна рослинність з металу; її гіллясті стовбури, вигнуті сучкуваті віти вкривали цілий відокремлений маленький світ прозорцм листям віковічного лісу. Окремі квартали ще спали за спущеними гратами. Павільйони масла й живності були розгороджені на маленькі крамнички; між ними тяглися безлюдні заулочки з низкою газових ліхтарів. Павільйон морської риби щойно відкрився; жінки проходили між рядами білих кам’яних прилавків, на які падали тіні від кошиків і покинутих ганчірок. Там, де торгували городиною, квітами й фруктами, галас дедалі зростав. Пробудження поволі охоплювало місто: від кварталів простих, куди вже з четвертої години ранку привозять капусту, до лінивих і багатих, що вивішують перед своїми крамничками каплунів та фазанів не раніше восьмої ранку.

Життя все більше прокидалось у великих критих проходах. Вздовж тротуарів по обидва боки ще видно було городників — дрібних хліборобів, які з’їхалися з околиць Парижа. Вони розкладали на кошиках те, що зібрали вчора ввечері: пучки городини, купки фруктів.

Поміж юрбою, що весь час сновигала сюди й туди,