Читати книгу - "Черево Парижа"

— Кажи ж, Марселю, продаси за сто су чи ні?

Чоловік у плащі не обзивався, і молода жінка, зачекавши добрих п’ять хвилин, починала знову:

— Кажи, Марселю,‘досить з тебе сто су за оцей кошик і чотири франки за отой? Це буде дев’ять франків. Віддаєш?

Знову мовчанка.

— Скільки ж тобі дати?

— Та я ж казав, десять франків та й годі... Слухай, ,Сар’етго, де ти поділа свого Жюля?

Молода жінка засміялася, витягаючи з кишені жменю мідяків.

— А, хай йому біс,— сказала вона,— Жюль спить цілий ранок... Він гадає, що чоловіки не повинні працювати.

Вона заплатила й понесла обидва кошики до вже відчиненого фруктового павільйону. Центральний ринок все ще здавався легким, повислим у повітрі чорним кістяком з тисячами світлових смуг на жалюзі; у великих критих проходах уже сновигали люди, але павільйони були ще безлюдні, тоді як на тротуарах пожвавлення зростало. На майдані перед церквою Сен-Есташ пекарі та торговці вином знімали віконниці з вікон; у крамницях світився газ, багрові відблиски якого прорізували темряву вздовж сірих будинків. Флоран дивився на вікна булочної на вулиці Монторгейль, ліворуч. Повна товару, вона золотилася від рум’яних паляниць, щойно вийнятих з печі. Йому здавалося, що він чує приємні пахощі гарячого хліба. Було пів на п’яту ранку.

Тимчасом мадам Франсуа розпродала свою городину. В неї залишилось всього кілька пучків моркви, коли Лакайль повернувся з своїм мішком,

— Ну, віддасте по одному су? — запитав він.

— Я певна була, що ви знову прийдете,— спокійно відповіла городниця.— Беріть решту.Тут сімнадцять пучків.

— Значить, сімнадцять су?

— Ні, тридцять чотири.

Вони погодилися на двадцяти п’яти. Мадам Франсуа поспішала їхати. Коли Лакайль пішов собі з морквою в мішку, вона звернулась до Флорана:

— Бачите, він чатував на мене. Цей старий — найгірший проноза на весь базар. Часом торгується аж до останнього дзвону, а купить на чотири су... Ох, ці вже мені парижани! Торгуються за якихось два гроші, мало не б’ються, а в корчмі не шкодують пропити й останню копійку.

Мадам Франсуа говорила про Париж з іронією й презирством, як про якесь дуже віддалене місто, смішне й паскудне, куди можна заглянути тільки вночі.

— Ну, тепер я можу їхати,— продовжувала вона, знову сідаючи коло Флорана на городину своєї сусідки.

Флоран опустив голову. Він щойно вчинив крадіжку. Коли Лакайль відійшов, Флоран побачив на землі морковку, підняв її і затиснув у правій руці. Дражливий запах від купок петрушки й пучків селери лоскотав йому в горлі.

— Я можу вже їхати,— повторила мадам Франсуа. Вона зацікавилася цим невідомим чоловіком, відчуваючи, що він страждає. Городниця ще раз запропонувала йому свої послуги; але він знову відмовився з ще більшою гордістю. Флоран навіть встав і трохи постояв, щоб показати, який він бадьорий. А коли городниця відвернулася, поклав у рот моркву. Однак він мусив якийсь час тримати її в роті, дарма що йому страшенно хотілося розгризти її зубами; мадам Франсуа знову дивилася йому в обличчя, розпитувала його з добродушною цікавістю. А він, щоб не відкривати рота, відповідав кивками голови. Потім тихенько, поволі з’їв морковку.

Городниця зовсім було зібралася їхати, коли хтось голосно промовив до неї:

— Добридень, мадам Франсуа.

Це був худорлявий молодий чоловік, ширококостий, бородатий, з великою головою, дуже тонким носом і маленькими ясними очима, вдягнений у чорний фетровий капелюх, злинялий і пом’ятий, широченне, наглухо застебнуте пальто, яке мало колись ніжнокаштановий колір, а тепер вилиняло і від дощів взялося зеленкуватими смугами. Трохи згорблений, він якось неспокійно, нервово здригався, що, мабуть, стало його звичкою. Хлопець був у грубих шнурованих черевиках; з-під надто коротких штанів виглядали сині шкарпетки.

— Здорові були, пане Клод! — весело відповіла городниця.— Знаєте, я вас чекала в понеділок, а як побачила, що не приїдете, то сховала вашу картину; я повісила її на гвіздок у своїй кімнаті.

— Спасибі за ласку, мадам Франсуа, я приїду кінчати свій етюд Цими днями... В понеділок я не міг... Що, з вашої великої сливи листя ще не облітає?

— Звичайно, ні!

— Я, бачте, хочу намалювати її в кутку картини. Це гарно буде. Ліворуч від курника. Я весь тиждень думав над цим. Гм... Сьогодні вранці городина чудова. Я навмисне встав до схід сонця, бо знав, що ця нікчемна капуста в ранковому освітленні буде чарівна!

І він показав жестом уздовж возів.

Городниця продовжувала говорити:

— Ну, добре, я їду. Прощавайте... До побачення, пане Клод!

Від’їжджаючи, вона познайомила Флорана з молодим художником.

— Цей пан приїхав, здається, здалека. Він зовсім не впізнав вашого огидного Парижа. Мабуть, ви зможете йому щось порадити.

Нарешті городниця поїхала, задоволена, що залишає їх разом. Клод співчутливо поглядав на Флорана. Ця висока постать, тонка й хистка, здавалася йому оригінальною. Рекомендації мадам Франсуа було для нього досить. З фамільярністю любителя повештатися, звиклого до випадкових знайомств, він спокійно сказав:

— Я піду з вами. Ви куди?

Флоран зніяковів. Він знайомився не так швидко; але, відколи він приїхав, у нього на язиці крутилось одне запитання. Він наважився і спитав, з острахом чекаючи відповіді:

— А чи існує ще вулиця Пірует?

— Ну, звичайно,— відповів художник.— Дуже цікавий куточок старого Парижа ота вуличка. Вона крутиться, як танцюристка, а будинки схожі на животи вагітних жінок... Я зробив з неї непоганий офорт! Коли зайдете до мене, покажу вам його... Це ви туди йдете?

Флоран заспокоївся й підбадьорився, почувши, що вулиця Пірует існує, але тут же почав присягатися, що не має чого туди йти і що взагалі він нікуди не поспішає. Настійливі запитання Клода знову викликали в ньому недовір’я.

— Ну, гаразд, мені однаково,— сказав той,— ходімте на вулицю Пірует. Уночі там, знаєте, такий колорит... Ходімте, адже це поблизу.

Флоран мусив піти з ним. Вони йшли поруч, як два товариші, переступаючи через кошики та городину. На тротуарі вулиці Рамбюто підносилися великі купи цвітної капусти, укладені надзвичайно рівно, мов піраміди ядер. Білі й ніжні серцевини капусти, схожі на велетенські троянди, виглядали з лапатого зеленого листя, наче весільні букети, розставлені вздовж гігантських жардиньєрок. Клод зупинився, вголос захоплюючись цим видовищем.

Дійшовши до вулиці Пірует, він почав показувати й описувати кожен будинок. На розі світився єдиний газовий ліхтар. Будинки тіснились, похилившись набік, вип’ячуючи свої піддашшя, «як вагітні жінки — животи»,