Читати книгу - "На лезі клинка"

Ґлокта широко всміхнувся, показавши зяючу прогалину в передніх зубах.

— З цим не буде проблем, очільнику.

Келайн був правий. Ревс в жодному разі не міг повертатись на волю в такому вигляді. Його губи були розсічені і закривавлені, боки почорніли від синців, голова завалювалась набік, а лице запухло так, що його б і мама рідна не впізнала.

«Одне слово, він виглядає як людина, готова до зізнання».

— Навряд чи тобі сподобались останні півгодини, Ревсе, ой навряд чи. Хтозна, можливо, це були найгірші півгодини твого життя. Втім, я розмірковую про те, що ми можемо тобі запропонувати, і як би це не звучало сумно… це були не найгірші півгодини. Можна навіть сказати, розкішні півгодини.

Ґлокта нахилився вперед, зупинившись всього за кілька дюймів від розквашеного носа Ревса.

— Порівняно зі мною, практик Фрост — маленька дівчинка, — прошепотів інквізитор. — Кошеня. Коли за тебе візьмусь я, Ревсе, ти будеш згадувати про цей час з ностальгією. Ти благатимеш мене про півгодини з практиком. Я зрозуміло висловився?

Ревс мовчав — тільки чути було, як у його зламаному носі свистить повітря.

— Покажи йому інструменти, — прошепотів Ґлокта.

Фрост зробив крок вперед і широким, театральним рухом відкрив начищений ящик. Це була витончена, майстерна робота. Коли кришка відкрилася, численні внутрішні полички припіднялись і висунулись, демонструючи інструменти Ґлокти в усій їхній убивчій красі. Там були леза усіх розмірів і форм, голки, вигнуті та прямі, пляшки з олією та кислотою, цвяхи і гвинти, затискачі і щипці, пили, молотки і зубила. Метал, дерево і скло переливалися в яскравому світлі ламп, відполіровані до дзеркального блиску та наточені до смертельної гостроти. Ліве око Ревса цілком закрила багряна пухлина, але праве, жахаючись і вражаючись, пробіглося по інструментах. Призначення одних було страхітно очевидним, а от призначення інших — страхітно неясним.

«Цікаво, що лякає його більше?»

— Здається, ми говорили про твій зуб, — пробурмотів Ґлокта. Око Ревса сіпнулося в його бік. — Чи, може, ти бажаєш зізнатися?

«Ну ось, він у мене на гачку. Зізнавайся, зізнавайся, зізнавайся, зізнавайся…»

У двері різко постукали.

«Чорт забирай, знову!»

Фрост прочинив двері і звідти долинув короткий шепіт. Ревс облизав набряклу губу. Зачинивши двері, альбінос нахилився, щоб прошепотіти Ґлокті на вухо:

— Тсе арфігектог.

Ґлокта закляк.

«Грошей було недостатньо. Поки я плентався сюди з кабінету Келайна, старий виродок доносив на мене архілектору. Отже, мені кінець?»

Від цієї думки він відчув колюче збудження.

«Що ж, спершу розберусь із цією товстою свинею».

— Скажи Северарду, що я скоро буду. — Ґлокта повернувся назад до в’язня, але Фрост поклав своє біле лапище йому на плече.

— Ні, арфігектог, — Фрост показав на двері, — він туд. Зага.

«Тут?»

Ґлокта відчув, як засіпалася повіка.

«Чому?»

Він піднявся, відштовхнувшись від краю стола.

«Невже завтра мене знайдуть у каналі? Мертвого й опухлого… і невпізнаваного?»

Ця думка викликала в нього лиш одне відчуття — спокійне полегшення.

«Більше не буде сходів».

Зовні, в коридорі, стояв архілектор Інквізиції Його Величності. Брудні стіни позаду нього видавалися майже брунатними — настільки бездоганними були його довга біла мантія, білі рукавички та копиця білого волосся. Йому було за шістдесят, але стареча неміч не позначилася на ньому. Високий, чисто виголений, стрункий — кожен дюйм його постаті віддавав елегантністю.

«Він виглядає як чоловік, який ніколи в житті не був заскочений зненацька».

Вони вже зустрічалися якось шість років тому, коли Ґлокта вступив до Інквізиції, і за цей час, здавалось, архілектор зовсім не змінився. Архілектор Сульт. Один із наймогутніших людей у Союзі.

«Один із наймогутніших людей в цілому світі, як на те пішло».

За ним, немов гігантські тіні, нависали двоє кремезних, мовчазних практиків у чорних масках.

Коли в дверях з’явився кульгавий Ґлокта, архілектор зобразив на обличчі усмішку. За нею крилося багато чого.

«Трохи презирства, трохи жалю, ледь помітна часточка загрози. Але ні краплини радості».

— Інквізиторе Ґлокто, — мовив він, простягнувши одну руку в білій рукавичці долонею донизу.

На його пальці зблиснув перстень із чималим багряним самоцвітом.

— Служу і корюся, Ваше Преосвященство.

Ґлокта не міг стриматись і скривився, коли змушений був поволі нахилитися, щоб торкнутися губами персня. Цей важкий і болісний маневр тривав, здавалося, цілу вічність. Коли він нарешті спромігся підвестись, Сульт спокійно дивився на нього своїми холодними, блакитними очима. Цей погляд означав, що він уже цілком зрозумів Ґлокту, і той не справив на нього враження.

— Ходімо зі мною.

Архілектор повернувся і поплив коридором. Ґлокта накульгував позаду, а просто за ним крокували мовчазні практики. Сульт рухався з невимушеною, млявою впевненістю, а позаду нього шурхотіли елегантні поли його мантії.

«Виродок».

Згодом вони дісталися дверей, схожих на його власні. Архілектор відімкнув їх і вони зайшли всередину, а практики, склавши руки на грудях, зайняли свої місця обабіч дверного проходу.

«Отже, приватна бесіда. Бесіда, яка для мене, мабуть, буде останньою».

Ґлокта переступив поріг.

Побілена, але брудна коробка, стеля занизька, освітлення заяскраве. Замість відсирілої плями на стіні виднілася велика тріщина, але в усьому іншому кімната не відрізнялася від його власної. Тут також був благий стіл, дешеві крісла і навіть абияк затерта пляма від крові.

«Цікаво, чи не намальовані вони задля ефекту?»

Один із практиків раптом гучно грюкнув дверима. Малося на думці, що Ґлокта від несподіванки підстрибне, але на такі фокуси він не куплявся.

Архілектор Сульт зграбно опустився на одне із крісел і підсунув до себе з іншого боку столу важкий стос жовтуватих паперів. Він вказав рукою на друге крісло — те, на яке садовлять в’язня. Ґлокта розумів, чим це може для нього закінчитись.

— Я більше люблю стояти, Ваше Преосвященство.

Сульт усміхнувся до нього. Він мав гарні, гострі, білосніжні зуби.

— Ні, не любите.

«Тут він правий».

Ґлокта незграбно опустився на місце в’язня, коли архілектор перегорнув першу сторінку своєї пачки документів, спохмурнів і ледь похитав головою, немовби побачене його надзвичайно розчарувало.

«Можливо, подробиці моєї славетної кар’єри?»

— Нещодавно до мене завітав очільник Келайн. Він був надзвичайно розлючений. — Сульт відірвав жорсткий погляд блакитних очей від паперів. — Розлючений через вас, Ґлокто. Він озвучив чимало скарг з цього приводу. Сказав мені, що ви неконтрольований і небезпечний, що ви дієте, не думаючи про наслідки, що ви — божевільний каліка. Він вимагав усунути вас із його відділу.

Архілектор усміхнувся холодною, злою посмішкою, якою Ґлокта всміхався до своїх в’язнів.

«Тільки зубів у нього