Читати книгу - "Земля Санникова"

У день приїзду на стан небо надвечір прояснилось, і всі троє мандрівників поспішили піднятися на пласкі висоти Святого Носа, які закривали краєвид відкритого моря й становили, собою в берегових висотах чорні скелі базальту, що колись вилився в цій місцевості вогненним потоком із земних надр. Видираючись із брили на брилу, дісталися до пласкої поверхні мису. Попереду білосніжною рівниною відкрилося застигле море, на якому то тут, то там тягнулись нерівні вали торосів, сильно занесені снігом.

За цією рівниною на обрії, просто на півночі, ледь виднівся Великий Ляховський острів — плаский горб із чотирма вершинами; подекуди чорні плями на білому тлі виказували скелі й урвища. Це найближчий із Новосибірських островів, знаменитий численними мамонтовими бивнями, за якими і їздять промисловці. До нього по прямій лінії було кілометрів шістдесят-сімдесят. Дорога наших дослідників лежала повз нього.

Сонце сіло. Із льодової рівнини потягло холодним вітерцем, і спостерігачі поспішили спуститися засвітла до стану, де в куховарні вже палав камін, клекотів підвішений до вогню чайник та котел із вечерею. На дорожньому ящику, що заміняв стіл, були розставлені тарілки; менші ящики були сидінням. Горохов і Нікіфоров, сидячи біля каміна з люльками в зубах, із нетерпінням чекали на повернення товаришів, щоб розпочати вечерю. Вони встигли вже все прибрати, розпрягти собак, розстелити спальні мішки. Із сусідньої куховарні лунав гомін і сміх — там розташувалися каюри п’яти нарт, які супроводжували експедицію до островів.

Наступного ранку зі сходом сонця караван із восьми нарт, запряжених вісьмома-десятьма собаками, залишив материк і, обігнувши скелі краю Святого Носа, потягся через море на північ. По рівних ділянках, хоч і поборознених застругами, собаки тягли швидко, тож люди на лижах ледве встигали за ними. Але там, де дорогу заступала гряда торосів, рух дуже уповільнювався, бо, вибравши більш низьке місце для проходу нарт, доводилося кожну з них перетягувати окремо, причому люди допомагали собакам, одні підштовхуючи нарти ззаду, інші направляючи їх збоку й підтримуючи за допомогою лижних палок. Якщо серед брил торосів не було зручного проїзду, людям доводилось працювати сокирами, які всі мали за поясом. Під ударами сокир лід, охолоджений зимовими морозами до 30–40 градусів нижче нуля, розлітався на скалки зі дзвоном, наче скло. Під час цієї роботи собаки всіх нарт, скориставшись зупинкою, як за наказом, лягали відпочивати на сніг, добре знаючи, що цюкання сокир обіцяє їм чверть години особливо важкої тяги.

Так просувалися вперед то швидше, то повільніше — із середньою швидкістю близько семи кілометрів за годину — і до полудня пройшли половину відстані до острова. Не розпрягаючи собак, зробили привал для сніданку, що складався з холодного м’яса, сухарів та гарячого чаю. Заради його приготування вогню, зрештою, не розпалювали. Горюнов привіз із столиці термоси, щоб під час денних зупинок на гаяти часу на розкладання вогню й кип’ятіння води. Ці чудові посудини кожного разу під час їх застосування, викликали захоплення в каюрів, які пили чай, гарячий без вогню, з особливим задоволенням, наче священний напій. Вони нізащо не хотіли повірити, що справа обходиться без чаклунства, коли під час морозу в 30 градусів із холодної на дотик посудини виливався чай, який обпікав губи. У день виїзду з Козачого, коли вперше зробили обідній привал і каюри зібралися розкладати багаття, Горюнов пожартував із них, заявивши, що скип’ятить чай у снігу швидше, ніж вони на вогні. Коли вони повісили свій чайник на вогонь, він дістав термоси, зарив їх наполовину в сніг і через п’ять хвилин став наливати гарячий чай здивованим якутам. Горохов і Нікіфоров, котрим відкрили секрет, заходилися сміхом від інсценування цього жарту, слухаючи вигуки й спостерігаючи за обличчями каюрів.

Після сніданку рушили далі таким же чином. Острів уже виріс у велику масу, що закривала північний горизонт і полого піднімалася над білою рівниною; видно було окремі темні скелі серед снігового покрову й темні плями в береговому низькому урвиську. На заході сонця, подолавши останній торос, поїхали чимдуж — собаки добре знали, що на землі буде відпочинок і корм, і, побачивши куховарню, що чорніла коло підніжжя урвища, завили на вісімдесят голосів й кинулися бігти, немов скажені.

Але біля берега їм довелося вгамувати свій запал, тому що осінні бурі на початку мореставу нагромадили цілий вал крижин, через який нарти перетягували знову по одній, перш ніж дісталися до так званого Малого Зимовища — хатинки, збудованої, ще відомим промисловцем Савинковим, супутником і провідником Геденштрома, який уперше описав острови на початку XIX століття. Але столітня хатинка мало постраждала в цьому холодному кліматі. Просякнуті морською сіллю стовбури плавника тільки почорніли й подекуди вкрилися лишаями, а всередині були свіжі. Чимало промисловців знаходили притулок у цій куховарні на шляху до острова чи назад, і всі турбувалися про справність її дверей, що висіли на шкіряних петлях, і даху, на який треба було час від часу підсипати землю. Поблизу хатинки була навіть наготовлена купа плавнику для палива, що було дуже доречно — не треба було розшукувати його вздовж берега, викопуючи з-під снігу.

Невдовзі запалало багаття на майданчику коло зимовища, й червоні відблиски освітили високу льодову стіну, що далеко простиралася в обидва боки.

Кладовище мамонтів

Великий Ляховський, або Ближній, острів має незвичайний геологічний склад. Його чотири пласкі, проте скелясті вершини, точніше — групи вершин, складаються з граніту, а решта площі — із м’яких четвертинних відкладень. Тому численні струмки й річки, що стікають із вершин і врізаються глибоко в ці м’які товщі, розчленили острів на безліч горбів і горбиків, майже позбавлених рослинності. Протягом короткого літа поверхня острова становить глинисту мохову тундру з окремими сніговими заметами в більш глибоких ярах і долинах на схилах, повернених на північ.

Ті ж самі м’які товщі складають береги острова, які омиваються прибоєм хвиль і тому є довгими чи короткими стрімкими або навіть навислими урвищами, що перериваються долинами струмків і річок. Ці товщі зверху донизу скуті вічною мерзлотою, яка відтає влітку на дуже незначну глибину. Відталі маси або самі сповзають у море, або завалюються, підмиті хвилями знизу, і таким чином море поступово руйнує острів. І якби не було вічної мерзлоти, що дуже затримує цей процес розмиву, острів давно б уже було зруйновано, за винятком його гранітної основи.

У м’яких товщах трапляються численні бивні мамонтів, а де-не-де навіть цілі трупи цих тварин і їх сучасників — довгошерстого носорога, первісного бика, канадського оленя, коня