Читати книгу - "Земля Санникова"

— Я ще не втратив віру в людей, незважаючи на своє сиве волосся, — добродушно відповів Шенк. — Я вже допомагав не раз у наукових експедиціях, і мою довіру дуже рідко зраджували. Крім того, я вмію оцінювати людей майже з першого погляду. Але ви дійсно нагадали мені, що я ще не знаю ані вашого імені, ані ваших товаришів, а для відкритого листа, який потрібен вам для адміністрації краю і який я вам дістану, це треба знати. Отже, ваше ім’я? Я записую.

— Матвій Іванович Горюнов, колишній студент Петербурзького університету, адміністративно висланий до Якутської області. Товариші мої — Семен Петрович Ордин і Павло Миколайович Костяков, теж колишні студенти, перший — університету, другий — технолог. Нас усіх було вислано на п’ять років за студентські заворушення в тисяча вісімсот дев’яносто дев’ятому році.

— Чим же ви завинили, що вас вислали так далеко, ніби небезпечних злочинців?

— Ми були головами сходок і тому зараховані до коноводів. Нас хотіли віддати в солдати — пригадуєте, було таке розпорядження, — але ми відмовились підкоритися. За це нас і відправили до білих ведмедів.

— А чи скоро закінчується строк вашого заслання?

— Мій закінчився, тому мені й дозволили виїхати на батьківщину у Вологодську губернію під нагляд поліції; до столиці я приїхав, звичайно, без дозволу. Товариші звільняться за рік.

— Я бачу, що для вас доведеться ще виклопотати дозвіл губернатора на виїзд у Якутську область.

— Ну, в цьому вони, звичайно, не відмовлять!

У путь-дорогу

Через місяць Горюнов, одержавши гроші й документи, виїхав на схід, забравши з собою інструменти та інше спорядження, у тому числі троє чудових нарт та одну велику байдару, що розбиралася на частини, які за півгодини легко було з’єднати одну з одною цілком герметично. У ній могли вміститися чотири особи, троє нарт із вантажем і десять собак, що дозволяло членам експедиції здійснити переїзд через море за два заходи.

Від Іркутська вже відкрився санний шлях на конях через Качуг униз по Лені — довгий і нудний, по занесеному снігом нескінченному коридору замерзлої річки, поміж її високими, часто скелястими берегами, аж до Якутська, жалюгідної столиці суворого краю адміністративного заслання. Далі дорога пролягала через пониззя річки Алдана й дикими ущелинами похмурого Верхоянського хребта, потім пагорбами й рівнинами просторого басейну річки Яни до її гирла, де притулилося на краю світу занесене снігом аж до дахів село Козаче. Уже від Якутська дня майже не було, а за хребтом почалася полярна зимова ніч: тільки зірки, місяць і сполохи — північні сяйва — освітлювали шлях, якщо не було хуртовини.

Наприкінці лютого Горюнов із вантажем прибув до Козачого, де його товариші підготували все для експедиції — тридцять собак, запас в’яленої риби (юколи) для них, припас для людей, полярний одяг, лижі. Два досвідчені промисловці — якут Микита Горохов, брат зниклого безвісти супутника барона Толля, і казак Капітон Абрамович Нікіфоров, погодилися взяти участь в експедиції. Обидва не раз побували на Новосибірських островах, останнього разу з експедицією, що шукала сліди Толля й об’їздила всі береги. В існуванні землі Санникова обидва були переконані й стверджували, що бачили її ясними днями з висот Котельного острова. Ця таємнича земля вабила їх не менше, ніж наших трьох товаришів, і вони були раді, що на їх долю випало щастя першими відвідати її.

Село Козаче стоїть на пласкому пагорбі правого берега річки Яни, вище від початку її дельти, під 71° північної широти й коло північної межі лісу. Декілька хат казаків і купецьких будинків, кілька юрт якутів і невелика церква безладно розкидані на пагорбі й майже по самі дахи занесені снігом. Тільки димки, що в’ються з труб хатинок, та снопи іскор, які вилітають із юрт, де топляться чували (каміни), й обліплена снігом дзвіниця виказують взимку житло людини, немаловажне для всієї півночі Приянського краю, незважаючи на свої малі розміри. На північ, схід і захід простирається безкрая рівна тундра, взимку — біла рівнина, вкрита застругами, тобто пласкими твердими заметами, створеними й ущільненими лютими хуртовинами, що гуляють на просторі. На півдні чорніє смуга чахлого, рідкого лісу, а на обрії ясними днями видно округлені висоти хребта Кулар, які ніби відрізають янське гирло від решти світу.

За два тижні було завершено всі приготування. І в середині березня, коли день уже тривав годин одинадцять, експедиція рушила в путь. Мандрівників із їхніми трьома нартами супроводжували ще п’ять нарт із каюрами (вожаками), які везли запас корму для собак, провізії та всякого спорядження для людей, призначеного для складу на островах і для харчування всіх дорогою туди.

Дорога йшла на північний схід, по одному з рукавів янської дельти, повз кинуте поселення Устьянськ, залишене людьми через часті повені. Тепер це селище зникло безслідно. Через два дні, завдяки рівній дорозі, дійшли до гирла. Низинна рівнина непомітно переходила в поверхню моря, таку ж білу й рівну. Але поблизу й удалині над нею пласкими пагорбами постали острови, а праворуч — миси берега материка, що висувався далеко на північ. У цьому напрямку простували, перетинаючи бухти й намагаючись хоча б через день ночувати коло берега, щоб мати паливо з плавнику — дерев, принесених Яною з півдня й викинутих морем.

Так минули острів Ярок, мис Маніко із самотньою юртою, широку Селяхську затоку, мис Туруктак, Ваньчин мис, мис Даричан. Звідси до мису Чуркіна йшли вздовж берега, потім перетнули Абеляхську затоку й зупинилися в Гороховому стані, на південному боці довгого мису Святий Ніс, яким кінчається материк.

На весь цей шлях, близько двохсот кілометрів від гирла, пішло чотири дні, бо їхали не поспішаючи, щоб не стомити відразу собак. Тороси (тобто брили льоду, поставлені сторчма або нагромаджені купами при натиску льодових полів одне на одне, які є головною трудністю під час їзди морем) у цій мілкій величезній затоці, що вдавалася поміж дельтою річки Лени й виступом Святого Носа, були невеликі й недовгі, тож їх можна було об’їжджати. Погода стояла похмура, але тиха.

Горохів стан являв собою дві куховарні, тобто хатинки, збудовані з плавнику, звичайно, без вікон і без печей, але з чувалом — великим незграбним каміном, який гріє тільки поки топиться. У них час від часу жили промисловці, котрі добували тюленів або моржів навесні чи восени або полювали на диких оленів і білих