Читати книгу - "Орда з мороку, Катя Губська"

Погоня в тумані

Повернувшись на «Сріблястий Ворон», екіпаж знову зібрався на палубі. Обличчя матросів були тривожні. Повітря стало густішим, ніби саме море затамувало подих. Картан тримався за поруччя, вдивляючись у горизонт.

— Щось змінилось. Вода... інша. Важча, — пробурмотів він. — Ми зачепили щось, що мало залишитися сплячим.

Кайла стояла біля щогли, Перлина в її руці тепер світилась не так яскраво, але стала теплішою на дотик. Вона чула, як щось кличе. Шепоче напрямок, невидимий на мапах.

— Наступна — в глибинах. Там, де дно провалюється у темряву. Я відчуваю її… — вона зупинилася. — Але ще щось поруч. Вони близько.

У ту ж мить Джейн, яка чергувала біля краю палуби, вигукнула:

— В тумані — кораблі!

З’явилися тіні. Силуети суден — безшумних. Кораблі Орди Туманних.

— До гармат! — вигукнув Ейрін. — Приготуватися до маневру!

Але Орда не атакувала. Вони просто йшли за ними, мов хижаки, які ще не вирішили, коли завдати удару. Стежили. Чекали.

Кайла знову піднесла Перлину до грудей. Її очі спалахнули, і вона побачила шлях — темний тунель у водах, немов розлом у самому дні океану. Там, за завісою глибини, чекала наступна.

— У нас є фора. Але вона триватиме недовго, — прошепотіла вона. — У нас є лише одне місце, де можна сховатися. І один шанс, щоб знайти наступну частину.

Ейрін кивнув.

— Тоді тримайся міцно. Ми рушаємо в глибини.

Корабель знову ожив. Вітрила напнулись, і «Сріблястий Ворон» пірнув у темряву, залишаючи позаду туман, де чекала Орда.

* * *

Вода довкола корабля ставала темнішою з кожною милею. Світло тьмяніло, мов його ковтали хвилі. «Сріблястий Ворон» йшов на південний захід, туди, де Перлина вела, а компас божеволів, показуючи в різні боки одразу.

— Це не просто течія, — бурчав Картан, — це наче сам океан нас не пускає. Але вона... — він кивнув на Кайлу, — вона ріже крізь нього, мов ніж.

Кайла стояла біля носа корабля, ніби частина судна. Її очі блищали, але не від світла — від внутрішнього пульсу магії. Перлина більше не горіла вогнем, але всередині неї щось крутилось, мов зоряне ядро.

— Ми близько, — мовила вона тихо. — Тут є провалля. Широке, як місто. І старше за час.

Ейрін підійшов до неї. Він уважно вдивлявся в обрій, де хвилі танули у непроглядній чорноті.

— Ми підемо туди?

— Нам доведеться, — сказала вона. — Наступна Перлина лежить унизу. Але... її не просто заховали. Її сховали від пам’яті.

Джейн, яка стояла біля гарпунного механізму, повернулась до них.

— У глибині щось рухається. Велике. Йде по колу.

— Сторож, — припустив Картан. — Або в’язень.

З глибини, мов із порожнечі, долинув глухий гул. Вода навколо корабля затремтіла. Морські птахи, що досі кружляли над щоглами, знялися й полетіли. Тиша стала важкою. Корабель мов занурився у саму шкіру світу, що тріщала від спогадів.

— Готуй шлюпку, — сказав Ейрін. — Я йду вниз. Зі мною Кайла.

— І я, — озвався Картан. — Не відпущу вас удвох, коли там внизу щось ворушиться.

* * *

Їхній спуск був повільним. Магічне світло, створене Кайлою, огортало човен, даючи змогу бачити попереду. Під ними відкривалося провалля — не просто темрява, а відчуття зяючого шраму в світі. Там не жила риба. Навіть водоростей не було. Лише порожнеча.

Раптом щось промайнуло збоку. Велике. І швидке. Джейн, що залишилась на борту, крикнула згори:

— Зліва! Іде на вас!

Але те щось зникло так само швидко, як і з’явилось. У воді залишився лише хвильовий слід.

— Це спостерігає, — прошепотіла Кайла, — але не атакує. Ще ні.

І тут вони побачили.

На самому дні лежала платформа. Кам’яна, вкриті знаками — схожими на ті, що були на шпилі. У центрі — чорна постать, ніби статуя, з опущеними руками. І навколо неї — щось, що нагадувало уламки кулі. Але не скляної — перламутрової, з внутрішнім сяйвом, що згасло.

— Це не ціла Перлина, — здивовано прошепотіла Кайла. — Це... зламана.

Ейрін нахилився ближче. І саме в цей момент статуя підвела голову.

Вона не була статуєю. Це була істота — з тілом, схожим на корал, з обличчям, схованим під маскою з білого каменю. Вона повільно підвелася, здіймаючи з дна хмару піску, і видала звук, схожий на крик кита і стогін вітру водночас.

— Назад! — вигукнув Картан. — Це охоронець!

Кайла, замість тікати, простягнула руку. Перлина в її долоні спалахнула. І уламки внизу... відповіли. Сяйво з'єдналося між ними. Зламана Перлина почала світитися. А охоронець — зупинився.

— Вона пам’ятає мене, — сказала Кайла. — Я... Я її кров.

— Що? — вирвався в Ейріна.

— Це було наше місто, Ейріне. Те — у видінні. Я з цього роду. Я спадкоємиця тих, хто створив Перлини.