Читати книгу - "Поштова лихоманка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Співробітники «Шляху» пишалися швидкістю, з якою вони вміли переключити сигнальні щитки з чорно-білого денного режиму на нічний режим увімкненого/вимкненого світла. Вдалого дня їм вдавалося зробити це, майже не перериваючи передачі повідомлень, заради чого доводилося щосили чіплятися за хисткі драбини високо над землею під клацання і тріскотіння щитків. Бували герої, спроможні запалити всі шістнадцять великих ламп великої вежі менше, ніж за хвилину, ковзаючи вниз по драбинах, чіпляючись за леєри, підтримуючи у вежі життя. Вони так і говорили — «життя». Ніхто не хотів, щоб та чи інша вежа хоч на хвилину поринула в темряву.
З «годиною мертвих» було інакше. Це була година, виділена на ремонт, заміну запчастин, навіть заповнення паперів. Здебільшого працювали над заміною. Ремонтувати блок щитків на верхівці вежі, коли вітер гойдає цю вежу і вистуджує кров у пальцях, м’яко кажучи, складно; куди простіше витягти його, кинути вниз і вставити на його місце новий. Але коли бракує часу, завжди існує спокуса позмагатися з вітром і спробувати вивільнити клятого застряглого щитка голіруч.
Часом вітер перемагав. «Година мертвих» — це коли трапляються смерті.
Коли ж траплялася смерть, загиблого відправляли додому семафорами.
У Мокра відвалилася щелепа.
— Га?
— Вони так її називають, — повторив Гаррі. — Не б’квально, ні. Але вони відправляють його ім’я по Лінії, з кінця в кінець, а потім припиняють передачу, коли воно опиняється на вежі, яка найближча до його домівки.
— Так, але вони кажуть, що іноді людина якимсь чином залишається на Лінії, — вставив Джим. — «Живе в “причепі”», так вони це називають.
— І говорять вони це зовсім не по-доброму, — сказав Гаррі.
— Авжеж, аж ніяк не по-доброму, будьте певні, — підтвердив його брат. — У них забагато роботи. «Години мертвих» тепер же й нема; їм дають хіба двадцять хвилин. Ще й штати скорочують. Раніше в них діяв послаблений режим роботи по осьмерницях, але тепер вони мусять працювати на повній швидкості постійно, крім випадків, коли у вежі щось ламається. Ми бачили, як у хлопців, які спускалися зі зміни, трусилися руки, очі були посоловілі, словом, вони там змушені «копати від паркану й до обіду», як то кажуть. Ця робота доводить їх до божевілля. Га? Тільки так!
— Коли не зважати на те, що вони й так божевільні, — сказав Гаррі. — Треба бути справді божевільним, щоб працювати в тих штуках.
— Вони стають такими божевільними, що навіть звичайні божевільні думають, що вони божевільні.
— То правда. І все ж вони повертаються на свою височину. Семафори їх просто притягують. Семафори ними володіють, залазять аж у їхні душі, — сказав Гаррі. — Їм і так копійки платять, але, присягаюся, вони полізли б у ці вежі й безплатно.
— Після того як там усе захопила та банда, «Великий шлях» працює на крові. Це просто масове вбивство заради грошей, — сказав Джим.
Гаррі вихилив свого кухля.
— Ми цього не терпітимемо, — заявив він. — Ми возитимемо вашу пошту, пане Губперук, і то лише тому, що ви носите збіса ідіотського капелюха.
— Скажіть, — поцікавився Мокр, — ви чули що-небудь про «Димного Гну»?
— Краєм вуха, — відповів Джим. — Якось пара хлопців згадували. Якісь семаграфісти-вигнанці, щось таке. Щось, пов’язане з «причепами».
— А що таке «причепи»? Е... в них покійники живуть, чи що?
— Слухайте, пане Губперук, ми просто чуємо їхні розмови, але це і все, — сказав Джим. — А якщо вже ми з ними розмовляємо, то не про щось важливе, бо вони з тих своїх веж виповзають такими сонними, що дивом нам під колеса не валяться.
— Це все тому, що вітер розгойдує вежі, — сказав Гаррі. — У семаграфістів і хода як у моряків.
— Точно. «Причепи»? Ну, кажуть, що чимало повідомлень, які проходять семафорами, стосуються самих же семафорів, бачте? Накази керівництва, вказівки щодо догляду за вежами, повідомлення про повідомлення...
— ...імена загиблих... — докинув Мокр.
— Еге ж, і їх. Ну ось, Димний Гну теж десь там, — продовжив Джим. — Це й усе, що я знаю. Я воджу диліжанси, пане Губперук. Я не такий розумник, як ті хлопці на вежах. Ха, я достатньо дурний, щоб твердо стояти на землі!
— Розкажи панові Губперуку про Вежу № 93, Джиме, — порадив Гаррі. — Нехай потремтить!
— О, так, чули про неї? — звернувся Джим до Мокра з лукавством в очах.
— Ні. А що там сталося?
— Там працювало тільки двоє хлопців, а мало бути троє. І от в бурю один вийшов звільнити щиток, який заклинило, хоча цього робити не можна, і зірвався, а страхувальний трос захльоснуло йому на шиї. Тоді другий кинувся йому на допомогу взагалі без страхувального троса — хоча цього теж робити не можна, — і його, як вважається, просто здуло вітром.
— Жахливо, — визнав Мокр. — Але не сказав би, що я тремчу.
— А, то ви хочете почути ту частину історії, від якої тремтять? Коли вони обоє були вже десять хвилин як мертві, вежа передала прохання про допомогу. Набране рукою мерця, — Джим встав і вдягнув на голову свого трикутного капелюха. — Маю виїздити за двадцять хвилин. Приємно познайомитися, пане Губперук.
Він відкрив шухляду обшарпаного стола і витягнув звідти обрізок свинцевої труби.
— Це для тих, кого можна зустріти на великій дорозі, — пояснив він, після чого витягнув велику срібну флягу. — А це для мене, — додав він з куди більшим задоволенням у голосі. — Га? Тільки так!
«А я собі думав, це на Поштамті самі божевільні», — подумав Мокр.
— Дякую, — сказав він, підводячись. Потім згадав про дивний лист, який хтозна-навіщо досі тримав у себе в кишені, й додав: — Який-небудь із ваших диліжансів зупиняється завтра в Псевдополі?
— Є, о десятій, — сказав Гаррі.
— Маємо для нього вантаж, — сказав Мокр.
— А воно того варте? — спитав Джим. — Це більше п’ятдесяти миль, і я чув, що тамтешню гілку «Шляху» вже полагодили. А диліжанс іде з зупинками, і поки доїде, вже почне темнішати.
— Хочу спробувати, Джиме, — сказав Мокр.
Візник поглянув на нього з виразом «я-бачу-що-ти-щось-замислив», але вголос сказав:
— Що ж, справа ваша, я так думаю. Ми почекаємо на вашу пошту, пане Губперук, ну а вам усього найкращого. Мушу поспішати, прошу пана.
— А який диліжанс ви берете? — поцікавився Мокр.
— А той, що зробить два перші перегони нічного швидкісного рейсу на Квірм, о сьомій вечора, — пояснив Джим. — Якщо у нього всі колеса на місці.
— То вже близько сьомої?
— За двадцять сьома, прошу пана.
— Я спізнююся!
Візники дивилися, як Мокр бігом перетинає двір, а Помпа та Ґледіс неквапно крокують слідом.
Джим замислено натягнув свої грубі шкіряні рукавиці, а тоді сказав братові:
— В тебе ніколи не трапляється, ну, дивних передчуттів?
— Гадаю, трапляються, Джиме.
— А ти не гадаєш, що завтра на Псевдопольській гілці буде збій?
— Дивно, що ти про це подумав, Джиме. Май на увазі: враховуючи, як ідуть справи, я поставив би два до одного, що так воно й буде. Може, Джиме, він просто любить битись об заклад.
— Авжеж, — сказав Джим. — Авжеж. Га? Тільки так!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поштова лихоманка», після закриття браузера.