Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

— Так, адже ти, ще дівчинкою, навчила мене гри «знай, радій».

— Ах, це… — полегшено зітхнула Полліанна.

Напруження спало, острах поступово відступив.

— Ось так, упродовж років, я поступово робився іншою людиною. Але є одне, в чому я не змінився, люба, — сказав він і, витримавши паузу, продовжив ніжно і серйозно, дивлячись їй в очі. — Я так само впевнений, що домівка потребує жіночої руки і серця або присутності дитини.

— У вас присутня дитина! — заперечила Полліанна, відчуваючи, як знову її охоплює жах. — Адже у вас є Джиммі!

Чоловік розреготався.

— Авжеж є! Але, сподіваюсь, ти не станеш твердити, що Джиммі — дитина?

— Тепер, звісно, ні…

— До того ж… Полліанно, я зважився. Я сподіваюся здобути жіночу руку і серце…

На останніх словах голос його помітно затремтів.

— Он як? — перепитала Полліанна, заламуючи пальці.

Джон Пендлтон, здавалось, нічого не чує і не бачить. Він рвучко звівся на ноги і став схвильовано ходити туди й сюди перголою.

— Полліанно! — він зупинився і пильно подивився їй в обличчя. — Якби ти була на моєму місці і хотіла просити жінку, кохану жінку, прийти і зробити твою сіру кам’яну фортецю справжньою домівкою, як би ти взялась до справи?

Полліанна засовалась на лавці. Тепер вона відверто шукала шляху до втечі.

— Містере Пендлтоне, я б не стала цього робити взагалі! — затинаючись, заперечила вона збуджено. — Я впевнена, ви були б щасливішим, якби залишили все так, як є.

Чоловік витріщився на неї спантеличено. Тоді згорьовано посміхнувся.

— Ох, Полліанно, невже мої справи такі кепські?

— Кепські? — перепитала знову Полліанна, готуючись до стрімкої втечі.

— Так. Адже ти хочеш просто пом’якшити удар, щоб не сказати просто, що вона б однаково відповіла мені відмовою?

— Ні, звісно, ні. Вона б відповіла вам згодою… змушена була б сказати вам «так»! — гарячково пояснювала Полліанна. — Але я думаю… я хочу сказати… якби ця дівчина вас не кохала по-справжньому, ви були б щасливішим без неї, і…

Побачивши вираз обличчя Джона Пендлтона, Полліанна несподівано замовкла.

— Полліанно, вона б мені не потрібна була, якби не любила мене!

— Я теж так гадаю… — підтвердила Полліанна, трохи заспокоєна.

— До того ж, ніяка це не дівчина, — вів своєї Джон Пендлтон, — а зріла жінка, яка знає напевне, чого їй треба у житті.

Голос чоловіка був серйозним і з нотками докору.

— Ох! — зойкнула Полліанна.

Несподіване відкриття сповнило її невимовною радістю і полегшенням.

— Отже, ви кохаєте когось… — нелюдським зусиллям вона змусила себе зупинитися вчасно, щоб не закінчити речення словом «іншого».

— Люблю когось! Хіба ж я не сказав тобі щойно, що люблю? — майже роздратовано засміявся Джон Пендлтон. — Я хочу тільки зрозуміти, чи можливо, щоб вона теж мене полюбила? Полліанно, я, щиро кажучи, сподівався на твою допомогу. Адже вона — твоя близька подруга.

— Он як?! Тоді вона просто зобов’язана вас покохати! — скрикнула Полліанна. — Ми її змусимо! А може, вона вже закохана у вас? Хто вона?

Відповідь пролунала після дуже тривалої паузи.

— Все ж таки, Полліанно, я щось не… Утім, гаразд, скажу. Це… А хіба ти сама не здогадувалася? Це місіс Керю.

— Ох! — прошепотіла Полліанна з виразом безмежного щастя. — Та це ж пречудово! Я така рада… Я просто щаслива!

За годину Полліанна вже писала Джиммі листа. Текст його був доволі непослідовний і складався з незавершених речень, з яких Джиммі, попри все, зміг зрозуміти дуже багато. Не стільки з того, що містилося в рядках листа, скільки з того, що залишилося поза ними. Зрештою, чи потрібно було йому щось більше за таке:

«Джиммі, він не кохає мене ні крапельки! Він закоханий в іншу! Не повинна тобі казати, у кого саме».

Джиммі глянув на годинник. Часу залишалось саме стільки, щоби встигнути на поїзд о сьомій, що йшов через Белдінґсвіль… Звісно, Джиммі на нього встигнув.

Розділ 31. Минули роки

Відіславши листа Джиммі, Полліанна була така щаслива, що неодмінно мала з кимось поділитися своїм щастям. Перше ніж вкладатися спати, вона зазвичай зазирала у тітчину спальню, щоб запитати, чи тітоньці Поллі нічого не треба. Того вечора, вже обернувшись, щоб загасити світло, вона, не здатна більше тримати почуття в собі, підбігла до тітчиного ліжка і, збуджено дихаючи, стала навколішки.

— Тітонько Поллі, я така щаслива! Я неодмінно маю комусь розповісти… Я хочу розповісти тобі, можна?

— Розповісти мені? Про що, дитино? Звісно, ти можеш мені розповідати все, що завгодно. Але ти думаєш, ця новина приємна, як для мене?

— Так, тітонько, сподіваюсь, що так… — зашарілася Полліанна. — Я дуже сподіваюся, ти за мене радітимеш. Звісно, потім Джиммі звернеться по твій дозвіл, як заведено. Але мені хочеться розповісти тобі вже зараз.

— Джиммі?!

Місіс Чилтон помітно спохмурніла…

— Так, адже однаково… однаково він проситиме у тебе моєї руки, — невпевнено вела Полліанна, відчуваючи, як дедалі густіше червоніє. — Я така щаслива, що неодмінно мала тобі одразу про це сказати!

— Він проситиме твоєї руки?! Полліанно! — сіла місіс Чилтон у ліжку. — Чи не хочеш ти сказати, що у тебе якісь серйозні стосунки з Джиммі Біном?

Полліанна перелякано сахнулась.

— Тітонько, я гадала, Джиммі тобі подобається…

— Він мені подобається на своєму місці. Але це не може бути місцем чоловіка моєї племінниці.

— Тітонько Поллі!

— Дитино, не дивись на мене так обурено. Дуже добре, що я маю нагоду покласти цій справі край, перш ніж вона зайшла надміру далеко.

— Тітонько Поллі, справа зайшла далеко, — з тремтінням у голосі заперечила Полліанна. — Я вже коха… відчуваю, що він дуже любий мені.

— Тобі слід якнайшвидше забути це почуття, бо я ніколи в житті не дам своєї згоди на твій шлюб з Джиммі Біном!

— Але ж, тітонько, чому?!

— Перш за все тому, що ми нічого про нього не знаємо.

— Тітусю Поллі, що ти кажеш! Ми його знаємо ще з тих часів, коли ми з ним були маленькими дітьми!

— То хто він тоді був? Малолітній утікач із сирітського притулку! Геть невихований. А про його сім’ю і походження ми взагалі нічого не знаємо.

— Я виходжу заміж не за сім’ю і не за походження!

Тяжко зітхнувши, тітка Поллі опустилася на подушки.

— Полліанно, ти мене доконаєш! У мене серце гупає, наче паровий молот. Я цієї ночі очей склепити не зможу. Невже не можна було відкласти таку розмову до ранку?

Полліанна підхопилась на рівні. На обличчі її було щире каяття.

— Звісно, тітонько! Завтра ти подивишся на все геть по-іншому, я в цьому впевнена. Цілковито впевнена! — повторила вона з надією в голосі, обертаючись, щоб згасити світло.

Але на ранок тітонька Поллі теж не схильна була дивитись на справу по-іншому. Навпаки, її опір