Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

Полліанна заперечно захитала головою.

— Ні, я не вільна, доки наді мною тяжіє оце… Як ти не розумієш? Колись моя мама розбила йому серце… Моя мама, розумієш? І через це він змарнував більшу частину свого життя самотнім, не знаючи любові. Тому, якби нині він прийшов до мене і просив відшкодувати йому втрачене, я була б зобов’язана дати згоду. Джиммі, я просто була б зобов’язана! Я не сміла б йому відмовити! Тепер ти розумієш?

Джиммі не розумів, він не міг і не хотів зрозуміти. Він ніяк не бажав розуміти, хоч які аргументи наводила Полліанна, хоч як переконувала його, пристрасно і зі сльозами на очах. Проте вона теж була впертою. Але при цьому така згорьована і зворушлива, що Джиммі, попри власний душевний біль і обурення, ладен уже був її заспокоювати і втішати.

— Джиммі, любий, — сказала вона нарешті. — Ми змушені будемо зачекати. Це все, що я тобі можу сказати зараз. Я сподіваюся, що його приязнь до мене — це не кохання. Я не думаю, що він справді кохає мене. Але я маю знати напевне. Я маю переконатись. Тому нам просто треба трішечки зачекати, доки все з’ясуємо. Джиммі… тільки доти, доки все з’ясуємо!

Цього разу Джиммі змушений був пристати на її умову, хоча в душі не зміг погодитись.

— Згода, дівчинко моя, нехай буде по-твоєму, — пригнічено вимовив молодик. — Я впевнений, ніколи за всі часи жодного чоловіка не змушували чекати, доки його кохана дівчина перепитає іншого, чи той не має наміру з нею побратись!

— Я знаю, коханий, знаю… Але ж не бувало такого, щоб той інший хотів колись одружитись на її матері, — зітхнула Полліанна, стурбовано насуплюючи брови.

— Гаразд. Я наразі повертаюсь у Бостон, — неохоче поступився Джиммі. — Але не думай, що, я ладен зректися тебе! Бо я нізащо не відмовлюсь! Нізащо, бо я знаю, кохана, що ти по-справжньому любиш мене…

Сказавши так, він глянув на неї. І цей погляд змусив Полліанну відступити на крок, щоб знову не опинитись у його обіймах.

Розділ 30. Джон Пендлтон повертає ключ

Того вечора Джиммі повернувся в Бостон у дивному стані, в якому поєднувалась болісна тривога, радісні надії і ще якісь невимовні буремні почуття. У Белдінґсвілі він залишив кохану дівчину, що перебувала у не набагато спокійнішому душевному стані. Тремтячи від щастя на саму думку про кохання Джиммі, Полліанна була водночас до смерті налякана припущеннями про кохання до неї Джона Пендлтона.

Однак, на щастя для всіх зацікавлених осіб, такий стан тривав не надто довго. Сталось так, що Джон Пендлтон, який, сам того не усвідомлюючи, тримав у своїх руках ключ до щастя двох молодих людей, обернув цей ключ у замку і відчинив двері до їхнього щастя, коли не минуло й тижня від того несподіваного приїзду Джиммі у Белдінґсвіль.

У четвер, по обіді, Джон Пендлтон прийшов у гості до Гаррінґтонів, щоб побачитися з Поліанною. За збігом обставин він так само, як Джиммі, побачив її в саду і попрямував просто до дівчини.

Дивлячись йому в обличчя, Полліанна відчула, як їй тьохнуло серце.

«Ось воно!.. Тепер усе!»

Затремтівши, вона мимоволі повернулась убік, наче лаштуючись тікати.

— Полліанно, зачекай одну мить, будь ласка! — гукнув чоловік, прискорюючи кроки. — Я навмисне прийшов, щоб з тобою побачитись.

— Може присядемо отут, на лавочці? — запропонував він, повертаючи до перголи. — Я маю до тебе одну розмову.

— Так, авжеж, — удавано весело проказала Полліанна.

Вона відчувала, що червоніє, хоча саме зараз їй це видавалося вкрай недоречним. На додачу, він обрав місцем для розмови перголу, яка була тепер пов’язана у пам’яті Полліанни з їхніми з Джиммі обопільними зізнаннями.

«Уявити тільки, що це має відбутися саме тут…» — здригнулась вона від страхітливої думки і майже одночасно вигукнула вголос:

— Який приємний вечір, правда?

Джон Пендлтон не відповів. Він опустився на лавку, навіть не зачекавши, доки сяде Полліанна — вкрай нетиповий для істинного джентльмена Джона Пендлтона вчинок.

Полліанна крадькома глянула на нього і, побачивши суворий кам’яний вираз обличчя, що запам’ятався їй з дитинства, мимоволі зойкнула.

Але Джон Пендлтон того не зауважив. Він сидів похмурий, занурений у якісь свої думки. Нарешті, він підвів голову і спрямував на Полліанну важкий погляд.

— Полліанно…

— Так, містере Пендлтоне…

— Пам’ятаєш, яким я був, коли ти вперше зустрілась зі мною десять років тому?

— Так, начебто пам’ятаю.

— Нічогенький такий зразок щасливої людини, що скажеш?

Попри своє збентеження, Полліанна усміхнулась.

— Сер, ви мені завжди подобались…

Лише вимовивши ці слова, Полліанна усвідомила, яке враження вони здатні справити. Вона б рада була забрати свої слова, змінити їх, тож мало не додала: «Тобто я хочу сказати, що в ті часи ви мені подобались», але вчасно стримала себе. Зрештою, така поправка нітрохи не допомогла б. Дівчина з жахом чекала на подальші слова Джона Пендлтона. Слова ці пролунали майже одразу.

— Я це знаю… Бог свідок! І для мене це стало спасінням. Я часто питаю себе: чи зможу я коли-небудь пояснити тобі, що для мене означала твоя дитяча довірливість і любов.

Полліанна почала знічено заперечувати, але він, усміхнувшись, відкинув її заперечення.

— Авжеж, саме так. Це зробила ти і ніхто інший… Іще я хотів запитати, чи пам’ятаєш ти мої слова, — повів далі чоловік після короткої паузи, тим часом як Полліанна крадькома позирала на вихід з перголи. — Чи пам’ятаєш ти, як я сказав тобі одного разу, що тільки жіноча рука і жіноче серце або присутність дитини можуть створити справжню домівку?

Полліанна відчула, як кров прилинула їй до обличчя.

— Так… ні… тобто, авжеж, я пам’ятаю, — затинаючись, пробелькотіла вона, — але зараз я думаю… Я не думаю, що це завжди так. Я хочу сказати… Я навіть упевнена, що ваша домівка тепер справжня домівка, така, як вона є.

— Саме про свою домівку я тобі зараз і кажу, дитино, — нетерпляче перервав її чоловік. — Ти знаєш, Полліанно, яку домівку я свого часу мріяв створити, і як ті надії пішли прахом. Ти не думай, люба, що я схильний винуватити твою матір. Ні. Вона слухала голос власного серця і правильно робила. В усякому разі, вибір її був цілковито обґрунтований, що підтвердило моє життя — порожнє й похмуре, яким я сам зробив його після розчарування, якого зазнав… А все ж, Полліанно, хіба не дивно, — докинув Джон Пендлтон голосом, що зробився надзвичайно ніжним, — хіба не дивно, що саме її маленька донечка вивела мене зрештою на стежину до справжнього щастя?

Полліанна облизала пересохлі губи.

— Але ж ні, містере Пендлтоне, я ж…

І знову чоловік з усмішкою відкинув