Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— Це хто там? — запитав він, почувши кроки, заглянув у дзеркальце та заспокоївся, побачивши відображення, — а, ти, Василю…

І це були його останні слова.

Совість Казимира не мучила. Вони усі винні! Вони усі винні в смерті його Марти! І не лише Марти, адже вона була на третьому місяці! Тому вони винні і в смерті його ненародженої дитини! І цього він нікому не подарує! Нікому!

По ночах він скреготав зубами, коли у сні знов і знов бачив, як його тендітну Марту, у якої шкіра була ніжною, мов оксамит, а губи… І волосся… Волосся, золотаве, наче стигла пшенична солома… Його Марту з вагона жбурнули у сніг! У крижану темряву ранньої зимової ночі… І там з неї миттєво стягнули легенький кожушок, вигашуваний її ж тоненькими пальчиками, а їй же було холодно! Хіба може не змерзнути людина зимою у легенькій сукні? Зві

рюки! Нема їм прощення! Нема і не буде! Якби міг, то вбив би їх усіх! За одну сльозинку маленької Марти…

Він дістався Тернополя за два тижні, коли там уже хазяйнували німці. Не любив німців, адже вони напали на Польщу, але ще більше йому не подобалися совєти. Він їх ненавидів, бо вони вбили його Марту й ненароджену дитину. І ще він ненавидів українців, бо вони пограбували його полишену хату, і він це бачив на власні очі. Не могли зачекати? Як мародери грабують мерця… Як кожушок із Марти, вигаптуваний її руками… Тому в Тернополі він пішов і записався у німецьку поліцію, вперше за півтора року назвавши своє справжнє ім’я — Казимир Грабовський. Йому не одразу повірили і лише тоді, коли на першій же акції він з посмішкою розстріляв двох євреїв та двох колишніх робітників облвиконкому, повірили остаточно, видали зброю, набої та призначили пайок. За три дні після того, як він став поліцейським, на в’їзді у Тернопільський вокзал підірвали стрілку. Наступного дня, зранку, на центральному майдані зробили облаву. В оточення поліцейських потрапило майже двісті осіб.

***

Марія встигла вискочити з того оточення в останню мить і то лише завдяки щасливій нагоді: поліцейський спіткнувся і не встиг його замкнути. Вона кинулася у під’їзд, який, як виявилося, мав запасний вихід на подвір’я, а звідти в провулок, що вів у плутанину приватних садиб. Марія тільки дісталася до площі, а звідти мала пройти ще два квартали туди, де, як пам’ятала, на перехресті двох вулиць була велика аптека. І ось на тобі! Але в аптеку йти все одно треба. Зачекавши хвилин з двадцять, вона повернулася до під’їзду та глянула з прочинених дверей на майдан. За ці двадцять хвилин на площі все змінилося. У центрі стояв натовп, оточений поліцейськими з гвинтівками напоготові. А навколо поліцейських стрімко розростався натовп мешканців міста. Відбувалося щось незвичне й незрозуміле. Бачачи, що поліцейські нікого більше не чіпають, вона вийшла з під’їзду та покрокувала на другий бік площі. Коли проходила поряд з оточеними людьми, її погляд вихопив із натовпу знайоме обличчя. Вона не повірила власним очам: це був Любко! Марія застигла на місці, наче її вдарила блискавка.

— Любку! — рвонулася до оточених, але поліцейський брутально відштовхнув її.

— Пішла геть!

— Любку!!!

Він почув її.

— Марійко! Сестро! — винувато посміхнувся і в розпачі розвів руками, наче кажучи: бач, як сталося? І вдіяти нічого не можу… — Марійко, ти чого опинилася у Тернополі? — перекрикував гамір натовпу.

— Славуня!.. Славуня захворіла! Ліки потрібні! — голосно відповіла Марія.

У цей час до натовпу наблизився німецький офіцер. Поруч із ним ішов перекладач, який почав голосно перекладати команди офіцера. Спершу, наказано обшукати затриманих. Потім офіцер виголосив коротку промову про непереможний вермахт і про злочинців, які намагаються зашкодити його переможній ході. Такі злочинці учора ввечері підірвали військовий ешелон. Для того, щоб надалі таких випадків не траплялося, а також для того, щоб усі знали, що жоден злочин у Великій Німеччині не залишається безкарним, сьогодні буде розстріляний кожен десятий із цього натовпу. Офіцер тицьнув убік оточених людей. Натовп охнув, хтось заплакав, хтось просто закричав від жаху. А офіцер, не звертаючи ніякої уваги на крики, пішов уздовж затриманих, вишикуваних у три шеренги. Все відбувалося так швидко, що Марійка навіть не встигла злякатися.

— Айн, цвай, драй… — рахував офіцер.

— Перший, другий, третій… — наче папуга повторював за ним перекладач.

Трійцю, яка виявлялася десятою, поліцейські хапали, витягували із шеренги та шикували окремо.

Брат стояв у першій шерензі. Миттєво порахувавши, Марія полегшено зітхнула: він був дев’ятим.

***

Як Любко не витягував шию, ніяк не міг порахувати, який же він за рахунком. Напроти стояв поліцейський із гвинтівкою напоготові й уважно дивився, здавалося, саме на нього.

«Чого йому потрібно, цьому бовдуру? Що, я йому карбованця чи дойчмарку винен? Наволоч…»

І собі втупився поліцейському в обличчя. Просто від того, що в нього була така вдача: ніколи нікого не лякатися. Поліцейський на нього дивиться? То й ми на нього подивимося! Хто кого передивиться!

«Ага… Першим здався!» — подумав Любко, побачивши, як той заплющив очі.

***

«Він! Це він!!! Це він кричав: хай ви усі повиздихаєте у тому Сибіру! От Марта і померла… А потім першим до хати побіг… Тієї хати, де вони так щасливо кохали один одного… Це він!!!»

***

Щось промайнуло в голові у Любка, якась думка, навіть тінь думки. Чиїсь палаючі очі… Чиїсь сльози… Щось схоже на каяття…

«Що ж там було? Де це було? І взагалі, що трапилось? Чому у грудях стало так гаряче, а ноги не тримають тіла? І підгинаються… Підгинаються…»

Він побачив майдан та натовп наче зі сторони, усе стало віддалятися і зникати в суцільний чорноті, яка оповила його, наче пелюшка оповиває немовля, і все-все перестало бути…

***

І вже не віддаючи собі звіту, що робить, Казимир пересмикнув затвор гвинтівки і, майже не цілячись, вистрелив Любкові в груди. Підстрибнув від несподіванки офіцер, заклякли поліцаї, страшно закричала Марія, охнув натовп. Підбігли поліцаї, схопили поляка за руки.

— Ти що, з глузду з’їхав? — горлав на нього командир загону.

Казимир був наче неживий, спокійний та блідий. До нього підбіг офіцер і через перекладача запитав, що трапилося.

Казимир мовчав. Само небо дало йому можливість помститися. Само небо… Відтепер Марта може спати спокійно, він помстився… За неї, за дитя… Тепер їй не буде холодно, бо він помстився. Нарешті до нього дійшло, що хтось його тормосить, хтось щось питає…

— Зараз їй не холодно, — спокійно