Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

єдиний сірник, приклав маленьке полум’я до бікфордового шнура, і той відповів йому радісним шипінням. Це було останнє, що почув Самсонов у цьому житті. Чорна стрімка громада змахнула його з колії, наче пушинку, навіть не помітивши, наче ніколи в світі не існувало такого собі Самсонова Миколи Івановича, тисяча дев’ятисотого року народження, безпартійного, несудимого, одруженого, що мав двох дітей, доньку та сина, уродженця деревні Просниця, що неподалік від міста Кірова, колишньої Вятки.

Потяг продовжував гальмувати і цс його згубило, бо вогник добіг до своєї мети і передав передсмертну жагу помсти маленькому олівчикові запалу. Вогонь горів рівно п’ятнадцять секунд. А потім бахнуло! Насип у цьому місці був метровий. Паровоз та перший вагон проскочили місце вибуху неушкодженими, другий вагон скинуло задніми колесами з рейок, але наступний злетів із високого насипу та перекинувся, на нього впав іще один, потім ще, ще… Щось загорілося, потім щось вибухнуло, і за хвилину на місці катастрофи палало велетенське багаття, у якому народжувалися вибухи, наче з кратера вулкана, догори злітали якісь уламки, ганчір’я, шматки людського м’яса, покручені та розпечені залізяки…

Гарний салют влаштували по собі скромні бійці робітничо-селянської червоної армії Мосіков та Самсонов.

***

Казимир Грабовський, якого в січні сорокового року разом з молодою дружиною відправили на спецпоселсння до Сибіру, до місця призначення не доїхав. Того ж дня, коли їх підводами повезли до залізничної станції, тендітна білявка Марта захворіла. Чи то від горя, що ось так, раптово і брутально, переламало їм життя, чи то застудилася, поки везли до холодного товарного вагона, який наскрізь продувався крижаним вітром, тільки вже ввечері вона почала горіти, а за два дні тихо вмерла, наче заснула. Ніякої медичної допомоги в ешелоні, звісно, не було і єдине, чим міг допомогти коханій жінці Казимир, це міцно обійняти їі та загрівати своїм тілом. Але цього, мабуть, виявилося замало. На наступній зупинці те, що було колись Мартою, викинули з вагона наче якийсь непотріб. З очей молодого поляка котилися сльози, але вдіяти він нічого не міг. І хоча з вигляду був спокійний, у його душі вирувала буря, з якої раз по раз виринало обличчя молодого українця, колишнього односельця, який наче наврочив: усі ви там виздихаєте, в тому Сибіру! А потім першим кинувся грабувати його хату. Уся ненависть Казимира за все, що сталося, на цю країну, на тих енкаведистів, що їх виселяли, на цей холодний вагон, де померла Марта, на все його незграбне життя, уособилась в цьому обличчі. Воно пекло йому і не давало спати. І тоді Казимир вирішив втекти. За добу невеличким ножиком, обдираючи у кров руки, він вирізав з підлоги вагона дві дошки. Дивлячись на шпали, які миготіли у дірці, ніхто не наважився на такий вчинок. Казимир знизав плечима і окинув друзів по нещастю вогненним поглядом:

— А я піду. Однаково, я вже мрець…

Його здорово побило, і він ледь не влетів під колеса. Здерло шкіру на колінах, закривавило долоні, порвало штани та пальто, але він залишився живим, і це було найголовніше. Коли останній вагон прогуркотів над головою, він ще кілька хвилин лежав, приходячи до тями і усвідомлюючи, що вільний. Від шпал тхнуло неприємним та різким, але це був запах волі. Він звівся і пройшов метрів з п’ятдесят уперед, поки не натрапив на мішок з речами, який слідом за ним у діру викинули друзі. Закинувши його за плечі, він спустився з насипу, побачив невеличку стежину, що вилася поруч з колією, і пішов у зворотньому напрямку.

Те, що він проїхав за три дні, долати прийшлось майже півтора року. Найважчим було здобути документи, але тут йому поталанило. На п’яту добу після втечі, голодний, змерзлий мало не до смерті, брудний та неголений, більше схожий на дикого звіра, аніж на людину, він причаївся у кущах біля якогось пивної на околиці невеличкого містечка. Мріяв поживитися бодай недоїдками, але марно. Тоді, дочекавшись сутінків, напав на якогось п’яничку, вдарив того товстою палицею по голові. Поваливши на сніг, Грабовський швидко обшукав його кишені, витягнув гаманця і темно-зелений паспорт. Потім підняв шапку та здер із жертви теплого кожуха, хижо посміхнувся: зараз не пропаде! Засунув у кишеню гаманець та паспорт і кинувся навтьоки у пітьму лютневої ночі. Лише відбігши з кілометр, біля якогось тьмяного ліхтаря, уважніше розгледів здобич. У гаманці було кілька карбованців, купити хліба і ще що-небудь, перекусити. Він роздобув паспорт. Причому чоловік, який дивився з фотографії, був навіть чимось схожий на нього.

— Глот Василь Васильович, — прочитав він, — ну що ж, Глот, так Глот! Яка різниця? Все одно я Казимир Грабовський, а жінка моя — Марта Грабовська! А вони нехай усі повиздихають!

Наступного ранку він придбав квиток на перший ліпший потяг, що йшов на захід, та приїхав до Львова, де знайшов свого давнього приятеля, який і допоміг йому влаштуватися на завод. На заводі Казимир, тепер Василь, почав працювати спершу прибиральником у цеху, а потім, закінчивши тримісячний курс навчання, став до верстата. Після нападу німців на СРСР, Василь-Казимир покинув завод та поїхав назустріч совєтській армії, яка стрімко відкочувалася під ударами німецького вермахту. Він ішов назустріч колонам солдат, валкам підвід, на якіх їхали ті, хто за будь-яку ціну прагнув уникнути життя під німцями, не очікуючи від цього нічого доброго, неорганізованим групам оточенців, які вже мало були схожі на бійців кадрової армії… Він ішов назустріч їм усім, і це часто було дуже небезпечно, бо виглядало дивним, а все, що було дивним у тій ситуації, одночасно було й небезпечним. Але він не зважав на небезпеку, бо його вела жага помсти. На своєму шляху він убив трьох бійців, які виходили з оточення. Це виявилося дуже просто: вбити людину! Один-два рухи, і все… З першої жертви, молодого лейтенанта, якого він при нагоді задушив, накинувши ззаду на шию зашморг із тонкої, але міцної мотузки, Казимир зняв пістолет із запасною обоймою. Поклав у кишеню і тримав його там завжди напоготові, навіть на запобіжник не ставив. Двох інших він застрелив, обох зі спини, приставивши пістолет до лівої лопатки мало не впритул. Ані перший, ані другий навіть озирнутися не встигли. Одного вбив біля колодязя, коли той, нахилившись над відром, пив чисту холодну воду. Мабуть, куля влучила у легені, тому що з рота одразу потягнулася цівка крові, впала у кришталь води, завмерла на мить, а потім стала розповзатися на різні боки, утворюючи криваве коло. Іншого поклав біля якоїсь річки, коли той,