Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

Хтось із поліцейських покрутив пальцем біля скроні. Офіцер махнув рукою, мовляв, одним більше, одним менше, яка різниця? Відібраних десяткуванням, тут же, під крики, плач та сльози, розстріляли.

Марію хитало. Вона йшла вулицею і не бачила, куди йде. Спробувала пробитися до вбитого Любка, але її не пустили. Усіх страчених завантажили на вози і кудись повезли. Натовп сунув за валкою возів, які, залишаючи по собі криваві позначки на чорній бруківці, повезли мертві тіла невідомо куди. Мабуть, Марія теж пішла би за возами, щоби взнати, де поховають брата, але їй було потрібно до аптеки. Цього вона не забувала ні на мить: гаяти часу не можна. Любко помер, і йому вже не допоможеш, а Славуня чекати не могла. Марія намагалася не думати, як вона скаже матері про смерть молодшого брата. Прийде час, і якось скаже, а зараз треба думати про живих, про доню, яка горить хворобою у Стасові. Вона вжахнулася, коли побачила на дверях аптеки величезний замок. Ноги підкосилися, і жінка сіла на сходи. Що робити? Де узяти ліки?

— Господи Боже… — прошепотіла, — бідна Славуня… Бідний Любко… Це я їх сюди привела… І вони вбили Любка. Не той божевільний! А ці… Боже, Боже, що ж я наробила? Славуня… Це, мабуть, Божа кара…

— Маріє, це ти? Маріє… Ти чуєш мене?

— Хто? Що? Таню?..

Перед нею стояла Тетяна Бачинська, колишня подруга, з якою вона мешкала в одній кімнаті, коли вчилася у педшколі.

— Тетянко… — Марія не витримала, вткнулась обличчям подрузі у груди та заплакала, важко, з надривом, не маючи змоги зупинитися.

Тетяна зрозуміла, що розпитувати зараз нема сенсу, і терпляче чекала, поки подруга виплачеться. Нарешті ридання припинилися, плечі перестали здригатися, і Марія важко перевела подих. Лише тоді Тетяна коротко запитала:

— Ну? Кажи, що сталося? Чого це ти опинилася в Тернополі?

І Марія стисло розповіла їй усе: і про хворобу донечки, і про те, як мало не потрапила в облаву, і як побачила в натовпі затриманого брата, про десяткування і неочікуваний постріл божевільного на площі. Тетяна лише хитала головою, слухаючи, що довелося пережити подрузі.

— Ось що, Марійко. Тут недавно відкрився німецький шпиталь. Там працює медсестрою моя подруга. Гайда до неї, може, вона допоможе, бо аптеки в місті давно зачинені.

За дві години справу було зроблено. Подруга, глянувши на рецепт, який виписала фельдшерка, розуміючи кивнула головою:

— Можна придбати. Я думала, що у німців залізний порядок та дисципліна. На Бога!.. Заробляють, хто на чім може! Але чим ти платитимеш?

Марія витягла з кишені хусточку, у якій було зав’язане зібране золото. Подруга переглянула все, посміхнулася та сказала:

— Я вважаю, що це забагато.

Вона відібрала сережки і невеличкий перстень із камінчиком, а все інше знов зав’язала у хустинку.

— Ось що, дівчата, я запропоную ось це, — вказала поглядом на долоню, де лежали золоті дрібнички, — а якщо буде мало, то щось запропоную і з цього.

Усе вдалося. Незабаром Марія, поклавши в одну кишеню дорогоцінні ліки, а в іншу залишки золота, майже бігла додому.

РОЗДІЛ 20

ТЕРНОПІЛЬ. КВІТЕНЬ 1944 РОКУ

Буяв квітень. У цьому році на Тернопільщині весна була ранньою та дружною. Свіжа смарагдова зелень з’явилася усюди: на гілочках дерев, що вже повністю прокинулися від зимової сплячки, кущах бузку, земля вкрилася зеленим оксамитовим килимом… Життя відроджувалося після зими, важкої, холодної. Але запахи… Запахи панували в місті зовсім не весняні. Пахло згорілим порохом, вибухівкою, димом згарищ, людським потом та кров’ю. Німців тільки що вибили з міста. Не гаючись, услід за армією повернувся і НКВС.

Підполковник Скворцов стояв біля руїн будівлі, де в далекому 1941 році було розташоване управління НКВС. Гарна була споруда, з міцними підвалами! Де зараз таку знайти? Кабінети ще можна, це не складно: вимуруй перегородки, та й усе! А новий підвал при старій будівлі не викопаєш! А Тернопіль понівечений! Геть усе зруйновано!

«Чёрт возьми, как жалко… Такое хорошеє здание было! Тут проще новое построить, чем это восстанавливать… А работать надо сейчас! Фашистских недобитков здесь, надо думать, пруд пруди… Эти сейчас же в спину стрелять начнут, националюги чёртовы… Уже были случаи…»

За спиною у підполковника було три надважких роки війни. Багато води, тобто крові, утекло з того часу, коли Скворцов востаннє бачив це місто, і ось він знову тут… Усе було: і відступи, і наступи, і завжди тс й інше супроводжувалося ріками крові. Така вже штука, війна! Війни починають, щоб вбивати. Отже, чим більше вбито, тим вдалішою є війна, яка б вона не була, справедлива чи ні. Так було, так є і так буде. Переможців не судять, бо судять переможці… Тому переможці вбивають правильно, бо ж вони — переможці, а переможені — ні, тому, що вони переможені, тож права голосу не мають.

«А тут сейчас начнётся… — міркував далі Скворцов, — уже началось! Украинцы, поляки, евреи… Если эти остались, конечно! После немцев вряд ли… У оуновцев тоже сам черт не разберёт, кто кого режет… Нет, порядок надо наводить сразу, срочно! Надо подыскивать здание… Местного кого спросить, что ли? Подвалы нужны! Где-то же эту сволочь держать надо?» — а вголос гукнув:

— Гребёнкин!

Усю війну пройшли разом. Гребінкін зараз старший лейтенант, на грудях орден та кілька медалей, це тобі не абищо!

— Да, Пётр Николаевич!

— Слушай, Иван, надо бы походить по городу, поискать здание для управления. Тут, главное, чтобы подвалы были хорошие. Ну, и ремонт минимальный. Ты ж понимаешь, начинать придётся с места в карьер.

— Да уж, Пётр Николаевич! Тут сейчас националисты начнут… И польские, и украинские… Да и диверсанты, небось, тоже нас вниманием не оставят.

— Вот-вот… И я об этом! А здания нет! А нет здания — нет центра по борьбе, нет базы.

— Да, конечно, Пётр Николаевич. Сейчас мы с хлопцами пошуруем. Не может быть, чтобы тут всё было разрушено напрочь, хотя городу досталось, тут не соврать.

Гребінкін узяв із собою двох автоматників, вони всілися в американський лендлізовський «джип» та поїхали підшукувати будівлю під управління НКВС. Наразі його тимчасово прилаштували в якійсь невеличкій будівлі, але працювати там не було ніякої можливості. Скоріше за все, це був пункт збору, а не будівля для розташування обласного управління внутрішніх справ. І головне, тут не було змоги утримувати заарештованих.

Гребінкін їздив містом години зо три і ніяк не міг