Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

— Не впевнений. Але дуже давно, ясна річ.

Поглянувши на другу світлину, Фок ледве проковтнув грудку в горлі. Якість її була гірша, та й камера явно тремтіла, але усмішки, які вона закарбувала, цього разу були не силувані. Фокові на око було роки три, він сидів у тата на плечах, поклавши долоні йому на щоки, а підборіддям упершись йому у волосся.

Вони йшли стежкою, яку Фок упізнав: вона вела навколо великого огородженого пасовиська, й тато вказував на щось удалині. Кілька разів Фок безуспішно намагався пригадати, що ж таке привернуло тоді татову увагу Хай що це було, а воно їх обох розсмішило. Чи то через погоду, чи то завдяки якомусь ефекту під час проявлення і друку, а всю картинку заливало золоте світло, створюючи враження нескінченного літа.

Фок багато років не бачив цієї світлини, поки не приніс із госпісу додому татів наплічник і не висипав його вміст. Фок не знав навіть, що в тата є це фото, а тим паче що він носив його з собою. Серед інших речей, які в його житті пішли не так, Фок хотів би, щоб тато показав йому цю світлину за життя.

До кінця не розуміючи, як саме він почувається — щодо цих речей, щодо похорону, щодо батькової смерті, — Фок заховав наплічник з Ериковими картами внизу в шафі, а світлини запхав між двох люблених книжок, поки не вирішить, як з ними вчинити. І відтоді вони там і лишалися.

— Ти — викапаний він, — заговорила Кармен, похиливши голову й піднісши світлину до самого носа. — Звісно, не на тому фото, де він у шпиталі.

— Ні, тоді він уже був дуже хворий. Невдовзі помер. А раніше ми справді були схожі.

— Так, особливо на цьому фото з твого дитинства.

— Знаю.

Її правда. Чоловіка на знімку можна було переплутати з самим Фоком.

— Навіть якщо ви не завжди ладнали, ти, певно, сумуєш за ним.

— Звісно. Я дуже сумую за ним. Це ж мій тато.

— Просто ти не поставив фотографії.

— Ні. Ну, я взагалі не люблю прикрашати домівку, — спробував пожартувати він, але Кармен не засміялася. Вона дивилася на нього понад своїм келихом.

— Шкодувати природно.

— Про що?

— Що не був ближче, коли ще була така можливість.

Фок нічого не відповів.

— Ти не перша дитина, яка так почувається, втрачаючи когось із батьків.

— Знаю.

— Особливо коли тобі здається, що ти й не намагався.

— Кармен. Дякую. Я все знаю.

Відклавши дерев’яну ложку, Фок подивився на неї.

— Добре. Я просто сказала. Якщо раптом ти не знаєш.

Він не зміг стримати слабенької усмішки.

— Нагадай-но мені, ти професійний психолог чи...

— Обдарований аматор, — відповіла вона, і її усмішка трохи зблякла. — Просто дуже прикро, що ви віддалилися. В ранні роки ви разом здавалися дуже щасливими.

— Ага. Але з ним завжди було важко. Він більше тримався сам по собі.

Кармен звела погляд.

— Як-от ти, правильно?

— Ні. Ще гірше за мене. Не підпускав до себе людей. Навіть добрих знайомих. А ще він мало говорив, тож часто неможливо було вгадати, про що він думає.

— Справді?

— Ага. Через це він поводився доволі відсторонено...

— Ясно.

— ...отож і не мав ні з ким справжньої близькості.

— О Боже, Аароне, ти взагалі сам себе чуєш?

Він не стримав усмішки.

— Слухай, я знаю, як це звучить, але все було не так. Якби ми справді були такі схожі, то й ладнали б краще. Особливо після переїзду в місто. Ми були потрібні один одному. В перші роки нам важко було тут прижитися. Я скучав за фермою, за колишнім життям, а він начебто й не розумів цього.

Кармен схилила голову набік.

— А може, він таки розумів, як усе було важко, бо і йому самому було важко, й саме тому він запрошував тебе в походи на вихідні.

Фок кинув помішувати вміст сковороди й поглянув на Кармен.

— Не дивися на мене так, — сказала вона. — Тобі ліпше знати. Я з ним не була знайома. Я просто кажу, що більшість батьків, мені здається, готова заради дітей на все, — знизала вона плечима. — Ну, тобто, подивися на Бейлі й на їхнього безголового сина. Його на камеру зняли, але він усе одно нічого поганого не робив. І схоже на те, що навіть такий псих, як Мартин Ковач, свої останні роки мучився, що його син зник безвісти.

Фок знову почав помішувати, міркуючи, що відповісти. За минулі кілька днів образ холодного батька, який у нього склався, почав помалу перетворюватися на щось інше.

— Мабуть, — нарешті мовив Фок. — І послухай, я справді хотів би, щоб ми з татом доклали більше зусиль, щоб помиритися. Звісно, хотів би. І я усвідомлюю, що мав би краще постаратися. Просто в мене було відчуття, що тато не хоче зробити крок назустріч.

— Повторюю, тобі ліпше знати. Але ж це ти тримаєш останнє фото свого батька затисненим між двох дешевих книжок. Як на мене, це теж не схоже на крок назустріч, — сказала вона, підводячись і ховаючи світлини назад між томиків. — Не хмурся, я більше не лізтиму не в свої справи, обіцяю.

— Так. Гаразд. Вечеря готова.

— Добре. Це заткне мені рота бодай на деякий час.

Вона усміхалася, поки він не усміхнувся у відповідь.

Фок наповнив дві тарілки макаронами з густим соусом і поніс на маленький столик у кутку.

— Ось що мені було потрібно, — мовила Кармен, скуштувавши страву. — Дякую.

Спорожнивши чверть тарілки, вона відкинулася на стільці й витерла рота серветкою.

— Отож, не хочеш побалакати про Алісу Рассел?

— Не дуже, — озвався Фок. — А ти?

Кармен похитала головою.

— Поговорімо про щось інше, — зробила вона ще ковток вина. — Наприклад, коли звідси виїхала твоя дівчина?

Фок здивовано звів очі, не донісши виделку до рота.

— Як ти здогадалася?

Кармен коротко розсміялася.

— Як я здогадалася? Аароне, я маю очі, — вона вказала на порожнє місце поряд з диваном, де колись стояло крісло. — Або твоя квартира оздоблена в такому суворо мінімалістському стилі, якого я в житті не бачила, або ти не купив заміну меблям, які вона забрала.

Він знизав плечима.