Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Я перевів погляд на Санні. Чи він знає про те, що відбувається? Чи розуміє він, що гра стримує не тільки мене, але, можливо, й інших? Я відчував, що відповідь може ховатися десь глибоко, під шарами його коду, який керував кожним його рухом і словом. Таємниці цього світу здавалися набагато складнішими, ніж я міг уявити собі раніше.

——— У мене є ще одне запитання, — сказав я, і відчув, як мої губи майже самі вимовили ці слова. — Що не так з місцевими деревами?

Санні раптом посміхнувся. Цей вираз його обличчя був несподівано людським, ніби штучний інтелект намагався наслідувати щось справжнє, але водночас це було схоже на насмішку. Це викликало у мене почуття дискомфорту. Він же розвів руки в різні боки, ніби намагався обійняти увесь ліс навколо нас:

——— Якби ти тільки міг бачити меню всіх гравців, ти б знав, що іконка довідки схожа на дерево.

Я знову замислився. В голові спливли спогади про ті моменти, коли дерева немовби шепотіли до мене, але я не міг зрозуміти, що саме вони намагаєються мені передати. Тоді це здавалося простою уявою, проте тепер… можливо, в цьому світі ніщо не було випадковим. Можливо, в цьому розділі «Довідка» були сховані якісь ключі до розуміння гри. Чи, може, це було спробою гри зв’язатися зі мною? Якщо б у мене тільки було більше часу, я б міг розібратися в усьому…

Я підвівся, розуміючи, скільки ще різних таємниць може мати світ «Outside our world». Я мав розгадати їх. В мене просто не було права здатися. Тільки не зараз.

——— Гаразд, — сказав я, стримуючи емоції і намагаючись говорити спокійно. — Давай зробимо так: ти відключиш мене, але тільки після того, як я знайду мавку.

Санні здивовано підняв одну брову. Він нахилив голову в бік. В його очах зажевріла іскра непорозуміння чи недовіри:

——— Який в цьому сенс? Чому я маю чекати?

Я нервово закусив нижню губу, намагаючись знайти відповідь, яка б задовольнила його. Час — ось, що було найважливішим для мене зараз. Мені потрібно було виграти час, щоб розібратися в усьому цьому, зібрати всі частини головоломки. Що більше я думав про це, тим ясніше ставав мій наступний крок. Погляд мимоволі зупинився на Ланселоті, який нерухомо лежав на землі. Його величезне тіло було майже повністю розслаблене, але я помітив, що його очі вже були відкриті.

Ланселот був особливим в усіх сенсах. Проте його новий навик — «оратор» — відкривав перед нами можливості, яких раніше не було. Тепер настав момент перевірити, як працює цей навик, і, можливо, саме він зможе переконати Санні дати нам більше часу.

Я впевнено підійшов до нього. Коли я зупинився перед песиголовце , він зустрів мій погляд, і я заговорив спокійно, але твердо:

——— Ланселоте, — почав я, вдивляючись в його очі, — переконай цю машину дати нам час знайти мавку.

Я не знав, чи спрацює це, але інших варіантів у мене просто не було. Я відчував, що тепер усе залежало від Ланселота. Чи зможе він використати свій новий дар, щоб дати нам шанс? Я сподівався, що цього буде достатньо, щоб виграти нам трохи часу.

Перш за все, я мав знайти Ніку. Вона питала мене раніше, хто я такий. Тоді я не знав, як відповісти, але тепер все змінилося. Тепер я знав, хто я, і був готовий відповісти на це запитання. Можливо, якщо вона мене вислухає, то зможе допомогти мені зв'язатися з іншим «я» — тим, хто залишився в реальному світі. Він міг витягнути мене звідси. Я не був упевнений, чи це можливо, але щось підказувало мені, що шанс існує. 

Зрештою, Богдан якось знайшов спосіб передати частину своєї підсвідомості в гру. Отже, він мав знати і як повернути мене назад. Потрібно було лише більше часу. 24 години — це надто мало…

——— Але ж я можу зробити це будь-якої миті! — раптом вигукнув Санні, і його слова змусили мене глянути на нього.

Поруч стояв Ланселот, міцно тримаючи Санні за руку.

——— Саме тому ти не маєш поспішати, — його голос звучав спокійно, але впевнено. — Ми все одно нікуди не подінемося від тебе.

Санні повільно витягнув свою руку з хватки Ланселота і провів нею по підборіддю, замислено вглядаючись у землю. Він почав нервово закушувати великий палець, і це виглядало майже комічно, як для штучного інтелекту.

——— Гаразд, — нарешті сказав він, схрещуючи руки на грудях. — До кінця події я вас не чіпатиму. Але щойно мавка загине, ви всі також зникнете.

Я стримано кивнув і простяг йому руку.

——— Згода, — сказав я.

Він поглянув на мене з підозрою, але врешті простяг свою руку у відповідь. В цю мить я відчув, що здобув маленьку перемогу. Час був на моєму боці, принаймні поки що. Тепер залишалося лише знайти Ніку. Вона була єдиною, хто міг допомогти мені зв'язатися з реальним світом.

Залізши на спину Біра — мого вірного ведмедя, я вирушив на її пошуки разом із Фірою, Скаєм та Ланселотом. Ми довго блукали лісом, намагаючись вийти на слід Ніки. Ліс здавався нескінченним лабіринтом, який змінював свої межі кожного разу, коли ми рухалися вперед. Однак ми все ж вийшли з лісу, в якому опинилися завдяки телепортації Ніки. Проте тоді нам довелося зіткнутися з новою перешкодою. 

Перед нами була річка, яку всі називали Річкою Вічної Втоми. Я бачив її майже весь час, поки ми йшли, але, як ми не намагалися, ніяк не могли наблизитися до неї. Хоч повертали вліво, хоч йшли вправо, але постійно чомусь опинялися біля входу в ліс, наче ходили колами. І, остаточно переконавшись в тому, що ми ніяк не можемо рушити вперед, я зупинився і почав оглядатися. 

Несподівано, я помітив неподалік маленького, на перший погляд, кволого горобчика. Спочатку це здавалося простою дрібницею, але поступово я почав усвідомлювати: цей птах з'являвся щоразу, незалежно від того, куди ми прямували. Він постійно тримався в полі мого зору, ніби спеціально спостерігав за нами. І лише тепер я зрозумів — це не випадковість.

Я обережно спробував підійти ближче. Але горобчик швидко змахнув крилами і злетів у небо. Його рухи були несподівано швидкими для такого маленького тіла. Фіра миттєво піднялася в повітря за ним. У цей момент птах зробив спробу різко змінити траєкторію, але Фіра була швидшою — вона з усією силою вдарила своїм дзьобом у його маленьке тіло.