Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Проте, замість того щоб впасти без руху, горобець почав змінюватися в повітрі. У польоті він перетворився на кішку і стрімголов кинувся вперед по землі. Його рухи були надзвичайно спритними. Скай не гаяв часу. Перетворившись на вовка, він ринувся за кішкою. Я міг лише спостерігати, як вони зникали на лінії горизонту.

Час тягнувся дуже повільно. Ніч стала густою і непроникною. Ми чекали, напружено дослухаючись до кожного шелесту. Нарешті, Скай повернувся. Проте замість вовчої форми, він прийшов у вигляді високого чоловіка з сопілкою на шиї. Поруч із ним була дівчина — надзвичайно гарна. Її волосся сяяло у світлі місяця, а погляд змушував серце завмирати. Я мимоволі встав, відчуваючи якесь дивне захоплення, яке затуманило мій розум. 

——— Це не дівчина, — почувся голос Ланселота за моєю спиною. — Це — нечистий дух, що збиває людей з правильної дороги.

Його слова повернули мене до реальності. Рука машинально стиснула самопал. Я навів його на дівчину, намагаючись придушити дивне відчуття захоплення, що заволоділо мною так зненацька.

——— Як нам дістатися до річки? — запитав я.

Дівчина засміялася. Її сміх лунав різко і дзвінко, порушуючи тишу ночі. Це було дивне, майже зловісне видовище — такий невідповідний сміх у цій моторошній ситуації. 

Вона різко штовхнула Ская від себе, ніби той був лише іграшкою, і в ту ж мить її тіло почало змінюватися. Руки видовжувалися, шкіра почала бліднути і втрачати природний вигляд, а обличчя скривилося, спотворюючись на щось дике і лякаюче. Її людські риси поступово розмивалися, перетворюючись на морду звіра. Але завершити трансформацію вона не встигла. Ланселот, як блискавка, кинувся вперед. Його могутня постать збила її з ніг, і вона лежала на землі, притиснута до неї його масивними лапами. Його паща зависла всього за кілька сантиметрів від її горла. Гарчання виривалося з його грудей. Тепер уже вона не сміялася.

——— Вам ніяк не вибратись звідси! — відчайдушно крикнула вона.

——— Брехня! — вигукнув я у відповідь, натиснувши на курок. 

Куля вдарила в землю, зовсім поруч з її головою. Здійнявся пил. Всі миттєво замовкли. Я відчув на собі пронизливі погляди своїх супутників. Скай, Фіра, навіть Бір — усі вони спостерігали за мною.

Лише увага Ланселота була повністю зосереджена на нечистому дусі під ним. Він підняв одну з лап високо вгору, і за мить гострі кігті врізалися в тіло дівчини, змушуючи її скрикнути. Бризки крові полетіли на землю. З кожною наступною секундою вона почала змінюватися, з красивої дівчини перетворюючись на старого діда із зеленуватою, зморшкуватою шкірою. Він виглядав ослабленим, змученим, проте Ланселот не зупинився. Його очі горіли червоним вогнем, що свідчив про неконтрольовану жагу крові.

Кожен удар Ланселота змушував діда кричати від болю, і це видовище було нестерпним. Ланселот насолоджувався своїм домінуванням. Його хижий інстинкт, здавалося, поглинув його розум. Я розумів, що це не може тривати далі. Ще один постріл — куля пролетіла над головою Ланселота, змусивши його завмерти. Він раптом зупинився, збентежено оглядаючись навколо, ніби намагаючись зрозуміти, що він міг зробити не так.

——— Як нам дістатися до річки? — запитав я ще раз, наполегливо і холодно.

Блуд, здавалося, відчув свою поразку. Він виплюнув кров на землю і, важко дихаючи, прошипів:

——— Одягни все навиворіт… і взуття також має бути взутим неправильно ... Тільки так ви зможете піти далі.

Почувши відповідь, я зітхнув, опустивши самопал.

——— Ланселоте, до мене! — наказав я.

Але він не рухався. Його погляд все ще був прикутий до зраненого тіла перед ним.

——— Я сказав: до мене!

——— Але ж, господарю, — він намагався щось сказати, ніби виправдовуючись.

——— Ти не чув мене? — холодно запитав я, не давши йому навіть шансу закінчити його промову.

——— Пробачте…  

Ланселот нарешті опустив голову і почав підніматися на ноги. Він неохоче відійшов у мій бік, поступово зникаючи і розчиняючись у повітрі.

Поглянувши на землю, я помітив, що його тінь також зникла.

——— Посидь там, поки не заспокоїшся, — сказав я, рішуче і впевнено, хоч відчував себе трохи лячно після всього побаченого.

Нарешті, я звернувся до блуда:

——— Можеш іти. Цього разу я відпускаю тебе. Але більше не смій попадатися мені на очі.

Блуд, тепер уже в образі старого діда, підвівся на ноги і похитнувся. Він не сказав ані слова. Просто зник серед дерев лісу, лишивши нас самих. Я знову глянув на землю і подумав, чи не було це помилкою? Я отримав відповідь і в смерті блуда не було необхідності та все ж…