Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Напруга в грудях стала нестерпною. Руки мимоволі стиснулись в кулаки. Перед очима все пливло від злості й безсилля. Я все ще не міг повірити в те, що почув від цього штучного інтелекту. Мені було важко прийняти правду.

Санні, який досі тримав мене, раптово послабив хватку і сів з іншого боку. Його рухи були розміреними і точними. Було очевидно, що він діяв продумано, навмисне сівши так, щоб я краще його бачив. Його погляд залишався спрямованим на мене. Він аналізував мене, вивчав.

——— Гаразд, спробую пояснити по-іншому, — промовив він трохи лагідніше, майже батьківським тоном, як до дитини, що не розуміє очевидного. — Зрештою, розібратися в усьому було твоїм останнім бажанням перед відключенням.

Я сів навпроти нього, відчуваючи, як холод лісу просочувався крізь одяг. Вологе повітря навколо нас було густим і важким. Темний, похмурий ліс оточував нас стіною. Покручені гілки дерев, здавалося, тяглися до нас, схожі на гострі кігті, готові вхопитися за кожного, хто ризикне наблизитися до них.

Я показав жестом Фірі та Біру сісти поруч зі мною. Вони, як і я, відчували напругу в повітрі. Фіра, трохи нахиливши свою величезну голову, спостерігала за мною своїми бездонними очима. Її великі крила м'яко розправилися, готові в будь-яку мить злетіти. Вона слухала, вловлюючи кожен шурхіт і кожен звук у лісі. Бір же, навпаки, здавався повністю спокійним. Він обережно опустив своє масивне тіло на землю поруч зі мною, але його вуха залишалися настороженими. Я знав, що він також готовий рвонути в будь-яку мить.

Я відчував, як моя власна напруженість передавалася їм. Ми були пов'язані чимось глибшим, ніж просто союз. Вони наче були частинами мене, частинами моєї душі. Я намагався тримати себе в руках, оскільки розумів, що від цього залежало більше, ніж просто результат майбутнього бою. Від мого самовладання залежала їхня реакція і наше спільне майбутнє.

Санні продовжував говорити:

——— Як ти думаєш, Богдане, якщо ти і є гравець, чому ти не можеш користуватися повним функціоналом гри і проводити еволюцію власного персонажа?

Його питання змусило на мить затримати подих. Я не раз розмірковував над цим, але кожного разу відповідь вислизала від мене. Це відчуття було схожим на перебування в клітці: ти знаєш, що можеш більше, що потенціал є, але не маєш жодної влади над тим, що відбувається. І я не раз ламав голову над тим, чому так сталося. Що я зробив не так? Але кожна спроба знайти відповідь приносила лише нові питання.

Я стиснув кулаки так сильно, що відчув біль у суглобах. Але ця фізична біль здавалася незначною порівняно з внутрішньою люттю, що вирувала всередині мене. Мене душили обурення, гнів, безсилля. Я ненавидів цей світ, бо він був занадто схожим на реальний. І тут, і там гроші керували всім. Саме вони давали силу, владу, ресурси, а звичайний гравець завжди залишався на периферії, поза головними подіями, обмежений у своїх можливостях. Мене це обурювало, оскільки я бачив, наскільки велику безодню це створювало між всіма нами.

Санні, продовжуючи дивитися на мене, зробив паузу, а потім мовив:

——— Бо при створенні персонажа ти обрав расу перелесника.

Здавалося, щось змінилося в повітрі... Здавалося, навіть дерева навколо затамували подих...

Ці слова андроїда вдарили мене, немов грім серед ясного неба. Я прищурився, намагаючись зрозуміти, що він мав на увазі. Мій розум почав складати різні частини пазла, хоча вони були більше схожі на криве дзеркало.

——— Хіба перелесник — це не дух, що шкодить людям, набуваючи подоби їхніх померлих близьких? — запитав я, сам не розуміючи, звідки в мене ці знання.

Санні кивнув. Його обличчя залишалося незворушним:

——— Так, після еволюції твій персонаж дійсно стане злим духом. А якщо додати до цього ще й силу тих, кого ти взяв собі в пети…

Він раптом затих. Його металеві очі вп'ялися в моїх союзників. Фіра та Бір завмерли під його поглядом, ніби відчули щось. Та все ж він продовжив:

——— Тільки одному великому вай-фаю відомо, що ви можете зробити разом, якщо у тебе буде необмежений доступ до всіх ресурсів! Саме тому гра не дає тобі еволюціонувати! Вона не знає, чого очікувати від тебе.

Я відчув, як холодний піт почав стікати по спині. Ще мить тому гнів був нестерпним, вируючим, як вогонь, готовий знищити все навколо, але тепер він поступово змінювався. Його заміняла спокійна, холодна рішучість. Моє дихання сповільнилося. Кожен вдих ставав все більш усвідомленим. Я відчував, як мій розум прояснювався, фокусуючись на одному – на вирішенні ситуації. Вогке повітря, насичене запахами хвої, сирої землі й грибів, проникало в легені, заспокоюючи мене.

Інформація, яку щойно дав мені Санні, була схожа на виклик долі. Вона приголомшила, але водночас була відповіддю, яку я довго шукав. Кожне його слово глибоко проникало в мою свідомість: 

——— Я можу керувати всіма пристроями, які належать Sony, але навіть я не можу вплинути на її волю. Я тут лише в якості модератора, який має позбавлятися тих, хто може створювати проблеми.

Моя долоня машинально потяглася до землі. Палець провів тонку лінію в багнюці. Усвідомлення того, що переді мною сидить хтось, хто вважає мене загрозою, не давало мені повністю розслабитися. Невпевненість змішувалася з новим відчуттям сили, яке я раніше не відчував. Мене не просто вважали ворогом – мене боялися. І це усвідомлення додавало мені більше впевненості. Але водночас я не міг дозволити себе відключити. Тільки не зараз.

В моїй голові несподівано промайнула думка: Фіра і Бір, моя сова і мій ведмідь, вони ж також не еволюціонували! Які можливості вони приховують у собі? Якщо гра стримує мене від еволюції через загрозу, то чи означає це, що мої союзники можуть виявитися більш могутніми, ніж я собі уявляв? А якщо вони сильніші навіть за Ланселота? 

Я подивився на них уважно. Фіра, злегка нахиливши голову, спостерігала за мною з характерною для неї мудрістю. Її крила тихо поскрипували від вогкого повітря. А Бір лежав на землі спокійно, немов гора. Його величезні лапи глибоко втопилися в землю і тільки ледь помітне дихання нагадувало про те, що він все ж був живою істотою.