Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

Нарешті, вся компанія опам’яталася і побачила, що забалакалась уже занадто, бо вже надворі була глупа ніч. Всі почали розходитися по ночівлях, що були або на кухні, або в повітках, або серед двору.

— Ану, пане Хомо! тепер і нам пора йти до покійниці, — сказав сивий козак, звернувшись до філософа, і всі четверо, в тому числі Свирид та Дорош, рушили до церкви, стьобаючи батогом собак, яких на вулиці була превелика сила і які від злості гризли їх ціпки.

Філософ дарма, що встиг підкріпити себе добрячим кухлем горілки, відчував, що його охоплює таємний страх, в міру того як вони наближались до освітленої церкви. Розповіді та дивні історії, почуті ним, ще дужче розстроювали його уяву. Пітьма під тином та деревами починала рідшати; місце ставало дедалі пустинніше. Вони вступили, нарешті, за ветху церковну огорожу в невеличкий дворик, що за ним не було жодного деревця і відкривалося саме порожнє поле та затоплені нічною пітьмою луки. Три козаки зійшли разом з Хомою крутими сходами на ґанок і вступили до церкви. Тут вони залишили філософа, побажавши йому щасливо відбути свою повинність, і замкнули за ним двері, з наказу пана.

Філософ залишився сам. Спершу він позіхнув, потім потягнувся, потім хукнув у обидві руки і, нарешті, уже розглянувся. Посередині стояла чорна домовина. Свічка блимала перед темними образами. Світло від них осявало тільки іконостас та злегка середину церкви. Далекі кутки притвору були оповиті пітьмою. Високий старовинний іконостас уже виказував глибоку ветхість, наскрізна різьба його, вкрита золотом, ще блищала самими тільки іскрами. Позолота в одному місці облупилась, у другому зовсім потемніла; лики святих, зовсім темні, дивилися якось похмуро. Філософ ще раз розглянувся.

— Що ж? — сказав він, — чого тут боятися? Людина прийти сюди не може, а від мерців та вихідців з того світу єсть у мене молитви, такі, що як прочитаю, то вони мене і пальцем не зачеплять. Нічого! — повторив він, махнувши рукою, — будемо читати.

Підходячи до криласа[134], побачив він кілька в’язок свічок. «Це добре, — подумав філософ, — треба освітити всю церкву так, щоб видно було, як удень. Ех, шкода, що в храмі Божому не можна люльки викурити!» І він заходився ліпити воскові свічки до всіх карнизів надоїв та образів, не шкодуючи їх аж ніяк, і незабаром вся церква наповнилася світлом. Вгорі тільки пітьма зробилася неначе густішою і похмурі образи дивилися суворіше зі старовинних різьблених рам, що подекуди виблискували позолотою. Він підійшов до труни, боязко подивився в обличчя померлої і не міг не зажмурити, трохи затремтівши, своїх очей.

Така страшна, сліпуча краса!

Він відвернувся і хотів відійти; але, підштовхуваний дивною цікавістю, дивним суперечним самому собі почуттям, що не залишає людину, особливо під час страху, він не втерпів, відходячи, щоб не поглянути на неї і потім, відчувши той самий трепет, поглянув ще раз. Справді, різка краса померлої здавалася страшною. Можливо, навіть вона не вразила б таким панічним жахом, якби була трохи потворніша. Але в її рисах нічого не було тьмяного, мутного, померлого. Воно було живе, і філософові здалося, немовби вона дивилась на нього заплющеними очима. Йому навіть здалося, неначе з повіки правого ока її покотилася сльоза, і коли вона спинилася на щоці, то він побачив ясно, що це була краплина крові.

Він поквапливо відійшов до криласа, розкрив книгу і, щоб дужче підбадьорити себе, почав читати найгучнішим голосом. Голос його вразив церковні дерев’яні стіни, давно мовчазні й оглухлі. Одиноко, без луни, сипався він густим басом в цілковитій мертвій тиші і здавався трохи диким навіть самому читцеві.

«Чого боятися? — думав він тим часом сам про себе. — Вона ж не встане зі своєї домовини, бо побоїться Божого слова. Хай лежить! Та й що я за козак, коли б злякався. Ну, випив зайве — тому й здається страшно. А понюхати тютюну: ех, добрий тютюн! Славний тютюн! Хороший тютюн!» Одначе, перегортаючи кожну сторінку, він поглядав скоса на домовину, і мимовільне почуття, здавалося, шепотіло йому: ось, ось устане! ось підійметься, ось вигляне з домовини!

Але тиша була мертва. Домовина стояла нерухомо. Свічки лили цілий потоп світла. Страшна освітлена церква вночі, з мертвим тілом і без душі людей.

Піднісши голос, він почав співати на різні голоси, бажаючи заглушити залишки свого страху. Але через кожну хвилину звертав очі свої до домовини, ніби несамохіть запитуючи: «Що, коли підійметься, коли встане вона?»

Але домовина не зворухнулась. Хоч би який-небудь звук, яка-небудь жива істота, навіть цвіркун озвався в куточку… Тільки ледве чути було легкий тріск якої-небудь далекої свічки, або слабенько ляскав звук воскової краплини, що падала на підлогу.

«Ну, а як підійметься?..»

Вона підвела голову…

Він дико глянув і протер очі. Але вона справді уже не лежить, а сидить у своїй домовині. Він одвів очі свої і знову з жахом звернув їх на домовину. Вона встала… іде по церкві з заплющеними очима, безперестанку розправляючи руки, немов бажаючи впіймати кого-небудь.

Вона йде прямо до нього. Охоплений страхом, обвів він навколо себе коло. З зусиллям почав читати молитви і вимовляти заклинання, що їх навчив його один чернець, який бачив усе життя своє відьом та нечисту силу.

Вона стала майже на самій рисі, та видно було, що не мала сили переступити її і вся посиніла, як людина, уже кілька днів померла. Хома не мав духу поглянути на неї. Вона була страшна. Вона клацнула зубами і розплющила мертві очі свої. Та, не бачачи нічого, з люттю — це позначилося на затремтілому обличчі її — повернулася в інший бік і, розпростерши руки, обхоплювала ними кожен стовп і куток, намагаючись упіймати Хому. Нарешті спинилась, погрозивши пальцем, і лягла в свою домовину.