Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

Така розмова збудила у філософа непоборну цікавість і бажання дізнатися докладніше про померлу сотникову дочку, і тому, бажаючи знову навести її на ту ж матерію, він звернувся до сусіди свого з такими словами:

— Я хотів спитати, чого все це товариство, що сидить за вечерею, вважає панночку за відьму? Що ж, хіба вона кому-небудь вчинила лихо, чи звела з світу кого-небудь?

— Було всякого, — відповів один з присутніх, з обличчям рівним, надзвичайно схожим на лопату.

— А хто не пригадує псаря Микиту, або того…

— А що ж таке псар Микита? — сказав філософ.

— Стривай! я розкажу про псаря Микиту, — сказав Дорош.

— Я розкажу про Микиту, — відповів табунник, — бо він був мій кум.

— Я розкажу про Микиту, — сказав Свирид.

— Нехай, нехай Свирид розкаже! — закричали всі гуртом.

Свирид почав:

— Ти, пане філософе Хомо, не знав Микити: ех, який це був рідкісний чоловік. Собаку кожного він бувало так знає, як рідного батька. Теперішній псар Микола, що сидить третій за мною, і в підметки йому не годиться. Хоч він теж тямить своє діло, та він проти нього — казна-що, помиї.

— Добре ти розказуєш, добре! — сказав Дорош, схвально кивнувши головою.

Свирид вів далі:

— Зайця побачить скоріше, ніж тютюн утреш з носа. Бувало свисне «ану, Розбій! ану, Бистра!», а сам на коня щодуху — і вже й розказати не можна, хто кого швидше обжене: чи він собаку, чи собака його. Сивухи кварту свисне враз, як не було її. Добрий був псар! Тільки з недавнього часу почав він задивлятися безперестану на панночку. Чи вклепався він справді в неї, чи вже вона його так зачарувала, тільки пропав чоловік, обабився зовсім; зробився чорт знає що; тьху! непристойно й сказати.

— Добре, — сказав Дорош.

— Як тільки панночка бувало погляне на нього, то й повід з рук пускає, Розбоя кличе Бровком, спотикається і не знати що робить. Одного разу панночка прийшла в стайню, де він чистив коня. «Дай, каже, Микитко, я покладу на тебе свою ніжку». А він, дурень, і радий тому: каже, що не тільки ніжку, а й сама сідай на мене. Панночка підняла свою ніжку, і як побачив він її голу повну та білу ніжку, то, каже, чара так і ошелешила його. Він, дурень, нахилив спину і, схопившись обома руками за голі її ніжки, поскакав, як кінь, по всьому полю, і куди вони їздили, він нічого не міг сказати; тільки повернувся ледве живий, і з тої пори зсох увесь, як тріска; і коли раз прийшли в стайню, то замість нього лежала купка попелу та порожнє відро: згорів зовсім; згорів сам собою. А такий був псар, якого на всьому світі не можна знайти.

Коли Свирид закінчив розповідь свою, всі навколо почали гомоніти про достоїнства колишнього псаря.

— А про Шепчиху ти не чув? — сказав Дорош, звертаючись до Хоми.

— Ні.

— Еге-ге-ге! То у вас в бурсі, видно, не дуже великого розуму вчать. Ну, слухай: у нас є на селі козак Шептун. Добрий козак! Він любить іноді вкрасти й збрехати без ніякої потреби. Але… добрий козак. Його хата не так далеко звідси. В таку ж пору, як ми тепер сіли вечеряти, Шептун з жінкою, скінчивши вечерю, лягли спати, і тому, що година була гарна, то Шепчиха лягла надворі, а Шептун у хаті на лаві; чи ні: Шепчиха в хаті на лаві, а Шептун надворі…

— І не на лаві, а на полу лягла Шепчиха, — підхопила баба, стоячи біля порога і підперши рукою щоку.

Дорош подивився на неї, потім подивився вниз, потім знову на неї і, трохи помовчавши, сказав:

— Коли скину з тебе при всіх спідницю, то негарно буде.

Ця пересторога вплинула. Стара замовкла і вже жодного разу не перебивала мови.

Дорош вів далі:

— А в колисці, що висіла серед хати, лежало однорічне дитя — не знаю вже, чоловічої чи жіночої статі. Шепчиха лежала, а потім чує, що за дверима шкребеться собака і виє так, що хоч з хати тікай. Вона злякалась: бо баби такий дурний народ, що висунь їй надвечір з-за дверей язик, то й душа піде в п’яти. Одначе думає, давай я вдарю по морді клятого собаку, може-таки перестане вити — і, взявши кочергу, вийшла відчинити двері. Не встигла вона трохи розчинити, як собака шугнув поміж ногами її і прямо до дитячої колиски. Шепчиха бачить, що це вже не собака, а панночка. Та при тому хай би вже панночка у такому вигляді, як вона її знала, — це було б ще нічого: та от дивна річ, що вона була вся синя, а очі горіли, як жар. Вона схопила дитя, прокусила йому горло і стала пити з нього кров. Шепчиха тільки закричала: «Ой, лишенько!» — та з хати. Тільки бачить, що в сінях двері замкнені. Вона на горище: сидить і тремтить дурна баба, а потім бачить, що панночка до неї йде і на горище; кинулась на неї і почала дурну бабу кусати. Вже Шептун ранком витяг звідти свою жінку всю покусану й посинілу. А другого дня й померла дурна баба. Так от які штуки та омани бувають! Воно хоч і панського кодла, та все ж коли відьма, то відьма.

Після такої розповіді Дорош самовдоволено оглянувся і встромив палець у свою люльку, готуючи її до набивання тютюном. Матерія про відьму зробилась невичерпною. Кожен і собі поспішав що-небудь розказати. До того відьма у вигляді скирти сіна приїхала до