Читати книгу - "Подаруй мені життя, Камілла Рей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Зустрічали. Патрік та Келлан. Але все пішло не за планом.
- Чому? У чому суть цього плану?
- Все не так просто. Дівчину, яка полюбить, потрібно принести в жертву стародавньому богу. Треба пронизати її серце ритуальним кинджалом і тоді великий древній поверне нам нашу людяність і наші життя. Ми знову станемо людьми. Але для цього потрібна твоя добровільна згода. Якщо ти не погодишся, нічого не вийде.
- Що, ЩО!? - я схопилася з місця. - Ти хочеш, щоб я принесла себе в жертву? Пішла на добровільну смерть заради вас!?
- Ханно, я…
- Ні! Я не можу та не хочу. Навіть не проси про це! Не дивно, чому все провалилося минулого разу – дівчата просто відмовилися, вірно? - я великими кроками нервово міряла кімнату.
- Дівчина Келлана, дізнавшись про це, просто втекла з міста. Хоча сенсу тікати я не бачив. Її б все одно ніхто не чіпав, бо вона не дала своєї згоди. Щодо дівчини Патріка, то вона погодилася.
Я різко зупинилася, в повному шоці подивившись на нього.
- Ти що, жартуєш? Вона зовсім з головою не дружила, правда? Але я так розумію, і вона теж втекла. То чому ж ви її не спіймали, дівчина то була згодна?
- З нею були справи гірші. Вона обдурила нас, – сказав Алекс.
- Як це? - я знову сіла поряд з ним.
- Ця дівчина збрехала нам. Вона в останній момент сказала, що ніколи не любила Патріка, а її серце завжди належало Нейтонові. І коли Нейтон пронизав її серце на ритуальному камені – нічого не сталося. А вона з останніх сил видавила із себе останні слова: «Я вас обдурила. Я завжди любила лише Патріка». А насамкінець розсміялася і вирушила в інший світ. Ритуал не спрацював, бо саме Патрік мав вбити її. Адже вона його покохала. А вона знала все це і використала проти нас самих.
- Але який сенс? - витріщила я очі. - Вона ще більше не нормальна, ніж я подумала!
- Відповідь знає лише вона. Але яка різниця – дівчина мертва, - знизав плечима Алекс.
- А що буде, якщо ти припиниш харчуватися душами? Ти помреш?
- Ханно, я й так уже мертвий далі нікуди. Просто моє тіло поступово розкладатиметься, втрачаючи людську подобу. І з часом, чим довше я не поглинатиму душі, моє тіло просто перетвориться на облізлий скелет без шкіри, м'язів та сухожиль. Скажи мені, чи ти зможеш любити ходячий скелет?
- Якщо цим скелетом будеш ти, то просто, - трохи посміхнулася я.
- Я чомусь в цьому й не сумнівався, – Алекс усміхнувся у відповідь.
- А Патрік любив ту дівчину?
- Мертві не відчувають емоцій та почуттів. Ми позбавлені такої радості. Так само ми не дихаємо, і наші серця не б'ються, а шкіра випромінює холод покійника. Ханно, якщо ти погодишся на ритуал, я тебе врятую. Ти повернешся до життя і ми зможемо бути разом.
- Ага, і буду як ви, поглинати душі щомісяця?
– Ні. Це зовсім інший обряд. Повір, - Алекс ніжно взяв мене за руку. – Я – некромант. Смерть моя стихія. І я знаю, що роблю.
- Мені потрібен час на те, щоб все обміркувати. Я не можу прийняти рішення ось так одразу. Це важко і ти мусиш мене зрозуміти. До того ж я боюсь, що в тебе не вийде, і я залишусь мертвою назавжди.
- Ти маєш довіритися мені. Я займаюся некромантією не перше століття.
- Я подумаю, - підвелася я з місця.
- Звичайно. Тільки, будь ласка, повідом своє рішення до випускного. Я чекав надто довго, і почекати ще деякий час зможу, але хотілося б швидше вирішити цю проблему.
- Ага. Для тебе все так просто, а мені, між іншим, страшно, - озвалася я на його слова, стоячи біля вікна.
- Я розумію…
- Ні, Алексе, не розумієш. Це не тебе просять добровільно піти на смерть.
- Якщо ти відмовишся, я зрозумію, - сказав він.
- Мені треба все обміркувати.
Алекс згідно кивнув.
- Що це таке? - запитала я, побачивши вдалині велику арку мало не до самих небес.
Алекс підійшов до мене:
- Арка переходу до іншого світу. Звідки думаєш, прийшов той перевертень? До речі, хочеш вирушити туди? Я буду твоїм власним гідом, складу тобі компанію.
- Жартуєш? - яскравий вогник інтересу затанцював у моїх очах, а вся наша розмова моментально вилетіла з голови.
Алекс взяв мене під руку і ми розчинилися в сірому серпанку. І опинилися поряд із аркою. Я на тремтячих ногах, відступила від Алекса.
– Ти що! Попереджати треба, містере телепорт!
Алекс весело засміявся і провів рукою довкола себе.
- Що ти робиш? - не втрималася від запитання.
- Потім дізнаєшся, - загадково промовив він. - Скільки часу?
Я подивилася на наручний годинник:
- Приблизно... 21:51.
- Запам'ятай ці числа, - попросив Алекс. – А тепер… – він простяг мені свою долоню, і я вклала в неї свою. – … Готова?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подаруй мені життя, Камілла Рей», після закриття браузера.