Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

ПЛАНУВАННЯ ОПЕРАЦІЇ «ВІСЛА», 1947

На початку 1947 р. польська влада зрозуміла, що «остаточне розв'язання» українського «питання» вимагає нової політики. Радянських сил, що здійснювали «репатріації» у 1944–1946 рр., тепер не було: НКВС залишив Польщу, а вся радянська репатріаційна структура була ліквідована. У 1946 р. Польща всіляко затягувала процес репатріації з надією переселити з Радянського Союзу якомога більше людей. Зрештою, Сталіну урвався терпець[425]. Це означало, що наступні переселення відбуватимуться лише всередині держави, як одразу рекомендував один із польських генералів, що керував «репатріаціями». У лютому 1947 р. заступник начальника Генерального штабу Стефан Моссор запропонував таке: «Оскільки Радянський Союз більше не приймає цих людей, потрібно розселити їх окремо взятими родинами по всій території повернених земель»[426] на півночі та заході країни, яку Польща отримала від Німеччини. У 1946 р. основні зусилля польських комуністів були спрямовані на боротьбу проти внутрішньої польської опозиції, а не з українцями. Взимку 1946–1947 рр. армію використовували для фальсифікації парламентських виборів, що відбулись у січні 1947 р. А їхні результати, разом із проголошеною того ж місяця амністією, поклали край збройному протистоянню поляків польській владі. Попри подальше збільшення кількості частин польської армії, що воювали з українськими повстанцями, УПА продовжувала боротьбу.

Після того як 28 березня УПА вбила заступника міністра оборони Кароля Свєрчевського, Політбюро негайно постановило «переселити українців та змішані родини на повернені землі (особливо на отримані північно-пруські землі), не утворюючи компактних груп і не ближче ніж 100 км від кордону»[427]. Цілком імовірно, що смерть генерала Свєрчевського стала лише приводом для дії, яку польська влада планувала, виходячи з політичних причин. Звісно, певні пріоритети відіграють свою роль, і ми не можемо з певністю говорити, що трапилося б у квітні, якби не було цього вбивства у березні. Так само ми не можемо знати, якою була реакція СРСР на цю операцію. Для втілення в життя польський план мав отримати радянську санкцію і повністю відповідати радянським практикам. З іншого боку кордону радянська влада вела проти УПА неймовірно жорстоку війну та депортувала родини її вояків. Навіть більше, радянські представники брали активну участь у розробці плану, що отримав назву операція «Вісла»[428]. Неясною, однак, залишається роль СРСР на початку акції. Один польський високопосадовець, якому довіряли у Москві, намагався попередити Сталіна про безвідповідальну й непевну політику переселення українців усередині Польщі. Занепокоєний раптовістю постанови про переселення, польський заступник міністра в справах репатріації серед ночі зв'язався зі своїм радянським колегою і особисто повідомив, що польське Політбюро поспіхом прийняло важливе рішення без консультацій із Москвою[429].

Цілком можливо і навіть вірогідно, що він помилявся; ми не можемо знати достеменно. Наївно було б думати, що польська політика могла здійснюватись без згоди Москви, хоча так само наївно думати, що Радянський Союз був ініціатором усіх польських політичних рішень. На основі політики, здійснюваної у березні — квітні 1947 р., ми можемо побачити, що під час операції «Вісла» радянські офіцери співпрацювали з місцевими поляками. Наприклад, офіцер Червоної армії і радянський шпигун у польському Генштабі підполковник Вацлав Косовський 29 березня висунув пропозицію про «цілковите знищення залишків українського населення на південно-східному прикордонні Польщі»; 12 квітня її прийняла Державна комісія з безпеки — центральний орган, що відповідав за боротьбу з організованим опором комуністичному режиму[430]. Ця ж комісія схвалила звіт міністра публічної безпеки Станіслава Радкевича. Радкевич був міжвоєнним польським комуністом, який провів роки війни в Радянському Союзі і служив у Червоній армії. Коли радянські війська увійшли до Польщі, його призначили відповідальним за внутрішню безпеку і до 1954 р. він очолював таємну поліцію. Присутнім був також ще один довірений Сталіна, міністр оборони маршал Міхал Роля-Жимерський. Він воював у легіонах Пілсудського і в міжвоєнний період отримав звання генерала, але через корупційний скандал був усунутий з посади, а під час війни вступив до Війська Польського, створеного Радянським Союзом, і завдяки Сталіну швидко дослужився до найвищого звання.

Навіть після отриманих на початку 1947 р. завищених підрахунків, польські військові стратеги вважали, що «залишки українського населення» не перевищують 74 тис. осіб. Насправді ж україномовних у Польщі було майже 200 тис. (або 0,8% всього населення)[431]. Абсолютні цифри досить високі, щоб уявити ступінь страждання, якого завдали примусові переселення, але їхня відносна частка досить низька, щоб поставити під сумнів думку про українську (на третину лемківську) загрозу польській державі. Це правда, що у 1947 р. частина українців підтримувала УПА і що ця підтримка зросла після депортацій українців до Радянського Союзу. Так само правда й те, що головною метою УПА було створення незалежної української держави й деякі вояки були готові продовжувати воювати проти переважаючого противника заради цієї ідеї. Хоча лідери ОУН і УПА тепер замовчували свою остаточну мету створення української держави в межах усіх «етнічних» українських територій і зменшили кількість нападів на польські війська, немає підстав сумніватися в конфлікті інтересів між УПА та польською державою[432].

Однак це не означає, що переселення всього українського населення було зумовлене винятково протистоянням із УПА. На початку 1947 р. польське Політбюро та Генштаб вважали тотальне переселення українців бажаним незалежно від очікуваного знищення УПА. Армія отримала наказ: «знищити банди УПА» й «евакуювати всіх осіб української національності з цих територій на північний захід, розселяючи їх якомога далі один від одного»[433]. Польське керівництво (зокрема, й те, що доповідало Москві) розуміло операцію «Вісла» двояко: водночас як боротьбу і як переселення, тобто, навіть якби УПА вдалось швидко нейтралізувати, переселення мало тривати до останнього українця. За словами генерала Моссора, метою операції «Вісла» було «раз і назавжди розв'язати українську проблему в Польщі»[434]. Переселення було організоване для того, щоб там більше ніколи не могли з'явитись українські громади, а післявоєнна Польща стала, використовуючи лексику повоєнних комуністів, успадковану ними від міжвоєнних націоналістів, «національною державою»[435].

Навіть назва операції не випадкова і свідчить про першорядність переселення. Вісла тече з Кракова через Варшаву та впадає у Балтійське море поблизу Гданська, розділяючи сучасну Польщу майже навпіл. До і під час Другої світової війни річки визначали кордони гомогенних національних територій, уявлених націоналістами: польські націоналісти закликали вигнати українців на схід за Збруч, а українські націоналісти попереджали поляків, щоб ті тікали на захід, за Сян. Радянська ж політика фактично полягала в тому, щоб знайти компромісну річку і потім провести депортацію в обох напрямках. Таким польсько-українським кордоном став Західний Буг, і понад мільйон поляків і українців були «евакуйовані» з одного берега річки на інший. Операція «Вісла» цілком вкладалася в цю традицію, але мала присмак гіркої іронії. Вісла окреслювала північний і західний кордони Люблінського, Ряшівського та Краківського воєводств повоєнної Польщі, де жили українці, і звідки їх потрібно було переселити. Якщо націоналісти зазвичай