Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

бували. Шосе кружляло між гарненькими маленькими селищами: будинки з солом’яними стріхами, церкви сімнадцятого століття, фігурні кущі в палісадниках і садиби на вуличках з ніжними назвами. Страйк пригадав голу стіну, колючий дріт, загрозливо-велетенський завод з виробництва субмарин: дитяча домівка Ноеля Брокбенка. Що могло привести Брокбенка сюди, між ці пасторальні принади? Якому такому закладу належав номер телефону, який дала Робін Голлі? Папірець з ним тепер лежав у Страйка в гаманці.

Враження шляхетної старожитності тільки посилилося, коли доїхали до власне Маркет-Гарборо. В серці містечка гордовито підносилася старовинно-химерна церква святого Діонісія, а поруч, посеред центральної вулиці, височіла прикметна споруда, що нагадувала дерев’яну хатину на високих палях.

Стоянку знайшли ззаду цієї дивної будівлі. Бажаючи покурити і розім’яти коліно, Страйк вийшов з машини, клацнув запальничкою і пішов роздивитися табличку, що повідомляла: споруда на палях — це школа, збудована у 1614 році. На фасаді золотими літерами було виведено біблійні вірші.

«Чоловік-бо дивиться на лице, а Господь дивиться на серце».

Робін лишилася у «лендровері», де шукала на мапі найкращий шлях до Корбі — їхньої наступної зупинки. Докуривши, Страйк повернувся на пасажирське місце.

— Так, я дзвоню за цим номером. Якщо маєш бажання прогулятися, то в мене майже скінчилися цигарки.

Робін закотила очі, але взяла запропоновану десятку і рушила на пошуки «Бенсон-енд-Геджесу».

Коли Страйк подзвонив уперше, було зайнято. З другої спроби відповів жіночий голос із сильним акцентом:

— Масажний салон «Тайська орхідея», чим можу допомогти?

— Добридень,— сказав Страйк,— мені ваш номер дав один приятель. Де ви міститеся?

Жінка назвала адресу на Сент-Меріз-роуд; зазирнувши в атлас, Страйк виявив, що туди їхати кілька хвилин.

— Чи хтось із ваших дам може мене прийняти сьогодні вранці? — спитав він.

— Яку хочете? — спитала жінка.

У боковому дзеркалі Страйк побачив Робін, що поверталася до машини: рудувато-біляве волосся плине за вітром, у руці поблискує золота пачка «Бенсон-енд-Геджесу».

— Чорняву,— на мить завагавшись, відповів Страйк.— Тайку.

— У нас є для вас дві тайські дами. Які саме послуги бажаєте?

Робін потягнула за дверцята і сіла на пасажирське місце.

— А що є? — спитав Страйк.

— Чуттєвий масаж з оліями у виконанні однієї дами — дев’яносто фунтів. Чуттєвий масаж з оліями у виконанні двох дам — сто двадцять. Оголений масаж усього тіла з оліями, повний контакт — сто п’ятдесят. Про додаткові послуги домовляйтеся з дамою, о’кей?

— Добре, я б хотів... ем... давайте одну даму,— відповів Страйк.— Скоро буду у вас.

І повісив слухавку.

— Це масажний салон,— сказав він Робін, роздивляючись мапу,— але не такий, куди звертаються з травмами коліна.

— Що, правда? — аж сахнулася Робін.

— Та вони всюди,— відповів Страйк.— Ну, ти знаєш.

Він розумів, чому Робін так збентежилася. Сцена за вікнами — святий Діонісій, старовинна школа на палях із золотими літерами, людний проспект, хрест святого Георгія, що тріпоче під вітром над найближчим пабом — то була картинка, мов для рекламного плаката міста.

— І що ти будеш... де воно? — спитала Робін.

— Неподалік,— відповів Страйк і показав на мапі.— Тільки спершу треба знайти банкомат.

«Він що, дійсно заплатить за масаж?» — геть збентежилася Робін, але не знала, як сформулювати питання; та й відповідь чути не кортіло. Зупинившись біля банкомата (де Страйк завинив банкові ще двісті фунтів), Робін за його інструкціями поїхала на Сент-Меріз-роуд — та виходила на головну вулицю. Сент-Меріз-роуд виявилася респектабельного вигляду проспектом, обабіч якого вишикувалися агентства з продажу нерухомості, салони краси й адвокатські контори, майже всі — у солідних окремих будівлях.

— Ось він,— указав Страйк, коли під’їхали до непомітного закладу на розі. Блискуча пурпурово-золота вивіска повідомляла, що це масажний салон «Тайська орхідея». Тільки запнуті чорним вікна натякали на те, що тут пропонують не лише суто медичні послуги для хворих суглобів. Робін зупинилася у провулку і дивилася на Страйка, поки той не зник з очей.

Підійшовши до входу у салон, Страйк відзначив, що орхідея на блискучій вивісці підозріло нагадує піхву. Він подзвонив, і двері одразу відчинив чоловік з довгим волоссям і на зріст майже як сам Страйк.

— Я щойно телефонував,— сказав Страйк.

Викидайло щось пробурчав і дозволив Страйкові пройти за щільні чорні внутрішні занавіски. За ними була маленька вітальна з ковроліном на підлозі й двома диванами, на яких сиділи немолода тайка і двійко тайських дівчат. Одній на вигляд було років п’ятнадцять. По телевізору в кутку крутили «Хто хоче стати мільйонером?». Коли Страйк увійшов, знуджені обличчя дівчат набули настороженого виразу. Старша жінка підвелася. Вона енергійно жувала гумку.

— Ви дзвонили, так?

— Саме так,— кивнув Страйк.

— Бажаєте напій?

— Ні, дякую.

— Бажаєте тайську дівчину?

— Так,— кивнув Страйк.

— Котру бажаєте?

— Ось цю,— Страйк указав на молодшу дівчину, вбрану у рожевий топ з хомутиком, замшеву міні-спідницю і дешеві на вигляд лакові туфлі на підборах. Та всміхнулася і встала. Ноги мала худі, мов у фламінго.

— О’кей,— сказала його співрозмовниця.— Ви платите зараз, ідете до приватної кабінки потім, о’кей?

Страйк виклав дев’яносто фунтів, і обрана дівчина усміхнено поманила його за собою. Вона мала тіло хлопчика-підлітка і явно накладні груди, які нагадали йому про пластикових Барбі на полиці в кімнаті доньки Елін.

Потрапити до приватної кабінки можна було через короткий коридор. То була маленька кімната з єдиним вікном, затуленим чорною завісою, з тьмяним світлом і сильним ароматом сандалового дерева. В кутку тулилася душова кабіна. Масажний стіл покривала чорна шкіра.

— Бажаєте спершу душ?

— Ні, дякую,— сказав Страйк.

— О’кей, ви можете зняти одяг он там,— дівчина вказала на крихітний відгороджений запоною куток, у який Страйк навряд чи зміг би втиснути свої габарити.

— Мені зручніше одягненим. Я хочу з тобою поговорити.

Дівчина здавалося незворушною. Вона й не таке бачила.

— Зняти топ? — бадьоро запропонувала вона, потягнувшись до зав’язки на шиї.— Без топа плюс десять фунтів.

— Ні,— відповів Страйк.

— Допомогти руками? — запропонувала дівчина, дивлячись йому на ширінку.— Руками з олією? Плюс двадцять.

— Ні, я просто хочу з тобою поговорити,— відповів Страйк.

На обличчі дівчини проглянув сумнів, а тоді спалахнув страх. — Ви поліція.

— Ні,— відповів Страйк, піднімаючи руки, ніби здавався.— Я не з поліції. Я шукаю чоловіка на ім’я Ноель Брокбенк. Він тут раніше працював. Мабуть, при вході — викидайлом.

Цю конкретну дівчину Страйк обрав саме за її