Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Другим прийшов лист від найстаршого Фелікса. Привіз його особисто пан Домінік Рей, Фелікс-бо був жонатий із його сестрою і мешкав у Рейовому маєтку в Жохові поміж Мельцем і Емаусом. У листі пан Фелікс скаржився на лінивих хлопів, на вбогі врожаї, бо жохівська земля погана, піщана й родить лише каміння. Скаржився також на уповноважених, тобто на цісарських чиновників, чехів, які на нього безперервно в округ доносять, а оплачувати він їх мусить із власної кишені. Добре, що в лісах на Нівісках грибів багато, і ті гриби трохи пану Феліксу життєві труди й недолі компенсують; коли Вікторин приїде, разом на ті гриби виберуться. Батька ж казав привітати й побажати йому швидкого відновлення здоров’я.

Зате приїхала з двору в Модерувці пані Людвіка. Пана батька наобнімала, вицілувала, а Вікторина вилаяла уздовж і впоперек, що той не забезпечив Станіславові догляд санітарки. Увечері Вікторин, Людвіка і Домінік Рей зібралися за вином, і тема санітарки повернулася. Горайська і Рей наполягали, але Вікторин вередував і нарікав, що то коштує грошей, а доходи з фільварку щораз нижчі, відколи пан отець поділили його між ним і Нікодемом.

— Нікодем! А він де? — питала пані Людвіка.

Той з’явився десь годиною пізніше, як завжди запізнившись, хоча Смажову від Седлиськ відділяє тільки поросла лісом гора, а дорога через її хребет веде не найгірша. Викотився зі своєї елегантної брички, кругленький, як місяць уповні, і як місяць блідий. Вже за столом, коли Домінік запитав, що у нього чувати доброго, Нікодем відповів, що доброго нічого, а поганого сила-силенна. Нарікав на власне здоров’я, на сильний біль у кістках, і що ноги терпнуть, і це вочевидь пов’язане з тим, що смажовський двір стоїть біля річки, а від неї тягне вологою, холодом і взагалі якимись недобрими флюїдами. А крім того річка шумить, шумить вдень і вночі, і від того шуму охоплює Нікодема меланхолія і внутрішня неміч. Пан Нікодем був найбільшим, найапатичнішим марудником у цілому роді Богушів і нічого корисного не робив, лиш читав сумні й похмурі книжки про розбійників, монахів, що укладають союзи з дияволом, про страшні замки, буремні перевали й різні інші айвенголи. Подейкували, начебто не тільки читав, але навіть під псевдонімом пописував.

— Залишив би ти на якийсь час ті книжки, пане брате, й вирушив би з тієї Смажової, — сказав пан Рей, вислухавши Нікодемові одкровення.

— Ой, ні! Надто міцно мене меланхолія тримає. Ким би я без неї був? — зітхнув Нікодем.

Нічого у нього вже тоді не питали, а найменше порад. Тих, зрештою, пан зі Смажової не мав ніяких, крім однієї — щоб Вікторин найняв санітарку. Про те, щоб брати участь у витратах, Нікодем і чути не хотів. Ти, казав, Вікторине, на батьківському сидиш, тож ти повинен батьком опікуватися, двір у Смажовій маленький, мало не хатка, а доходу від фільварку жодного. Санітарку треба найняти. Не будеш же ти, Вікторине, усе біля батька робити й наготу його відкривати, як біблійний Хам!

— Але ж, на Бога, про що тут думати? — здивувався пан Рей. — Гроші — це ніяка не завада, гроші, дасть Бог, знайдуться завжди. Сором, щоб вони розділяли польську родину.

— Сором, авжеж, сором. Але звідки тих грошей узяти? — запитав пан Вікторин.

— Обкласти хамство податком. Одноразовим. Таким, щоб на річний винайм санітарки вистачило.

— А через рік?

— Через рік податок знову повторити. Великим він не буде, хами навіть не помітять. Не може ж вона, та санітарка, надто багато хотіти, врешті-решт, що це за праця — дбати про старшу людину? Як Бог мені милий, це взагалі ніяка не праця.

На тому й порішили, що ті селяни, які могли собі дозволити платити податок за часткове звільнення від панщини, були обкладені додатковою оплатою. Стосувалося це тільки володінь Вікторина. Нікодем-бо вперся, що не заплатить, ні і ні, і нехай його родина прокляне й вижене, що вже давно, зрештою, вчинила, бо чим же є отой двір у Смажовій, якщо не прокляттям і вигнанням, а сама Смажова доходи тільки в меланхолії приносить. Він же, Нікодем, хоче бути добрим паном, як із книжки, і своїх селян гнобити податком не дозволить. Так і сказав: селян, не хамів. Зовсім як якийсь ксьондз.

Найняли, отже, санітарку, настільки молоду й гарну, щоб панові Станіславу спішно закортіло повернути собі здоров’я, як, скажімо, царю Давиду. Але він не повертали. Ані на Різдво, ані на Великдень, ані на Зелені Свята, Боже Тіло, Рослинної Богородиці, Святих Архангелів, ані взагалі. Пані Горайська спочатку відвідувала Седлиська часто — принаймні раз на місяць; потім щораз рідше. Нікодем і Фелікс з’являлися двічі на рік. Генрик взагалі не приїздив.

Потім настало те літо, дивне літо, і до двору завітала Мальва. Незручно було, аби коханка Вікторина розгулювала голою перед Станіславом. Тоді винесли пана отця на горище. І коли весь двір квітнув, пан Станіслав засихали, загнивали і вкривалися павутинням.

Аж прийшли дні, коли змінився пан Вікторин, і в самому дворі Богушів щось також змінилося.

Після вигнання Винярського почалися дощі. Нудьга й осінній холод тинялися по кімнатах, і їх важче було вигнати, ніж гостя з Конгресової Польщі. Не допомагав навіть вогонь, який палав у каміні. Вікторин сумно валандався і не міг знайти собі місця. Кілька разів брав до рук книжку. Справжній Вікторин читати вмів і часом навіть любив. Проте цей, який зараз сидів у Вікториновій голові, не знав жодної літери. Від розглядання густо задрукованих сторінок він нервувався, і в нього гупало у скронях; може, й прочитав би якусь сторінку чи дві, якби дуже хотів — але не хотів. Нічого такого в книжках немає, чого б людина рано чи пізно на власній шкірі не спізнала.

Спати теж не міг, не дозволяла йому свідомість того, що на горищі, над самою його головою, пан Станіслав Богуш залишаються заплутаним у мертвий плющ. Його присутність пробуджувала в ньому неспокій, як пробуджує неспокій павук, що зачаївся в темному кутку.

Шукаючи якогось заняття, взявся Вікторин до рубання дров. Слуги протестували, але досить мляво, добре знаючи, що панським примхам не слід опиратися. Не скидалося, зрештою, на те, аби пан мали когось сьогодні лаяти чи бити, що було неймовірно дивно.

Коли пан Богуш порубав усе, що можна було порубати, і втома приємно