Читати книгу - "Кохання по-королівськи, або Не гай мого часу!, Анні Кос"

— Знаю, — серце все ж таки вколола гостра голочка розчарування, проте я одразу смикнула себе: Ед ніколи не приміряв плащ і шпагу лицаря, нема чого вигадувати те, чого немає і бути не може. — Я нічого не прошу. І не вважаю тебе винним.

— Це твоє всепрощення майже образливе, — пирхнув він зненацька зло.

— Як і твої сумніви в моїх здібностях, між іншим. І взагалі, для найманця і брехуна ти надто багато переживаєш про мої почуття.

— Ти! Так ти!

Здається, у нього закінчилися слова, бо він підскочив вихором і, взявши моє обличчя в долоні, змусив подивитися йому в очі:

— Ти непокірлива, вперта, зарозуміла і абсолютно неможлива жінка!

— Пару хвилин тому була розумною та красивою.

— Колті, — рикнув він, пропалюючи мене зовсім шаленим поглядом. — Поїдемо зі мною.

— Ні.

— Мені забрати тебе силою?

— Ти не станеш.

— Тоді просто поїхали.

— Ед, — я важко зітхнула і озвучила те, що й так було очевидним: — Я хотіла б погодитися, чесно. Але того, що між нами виникло, мало для серйозних рішень чи вчинків.

Ми завмерли, не в змозі зрушити з місця або підібрати слова, щоб перетворити все на жарт.

— Впевнена?

— Вибач, але так.

Він тяжко зітхнув і опустив руки. А я... Я мовчки дивилася, як на небі гаснуть зірки і вдалині спалахує смужка яскраво-червоного світанку.

— Проведи мене додому, будь ласка, — попросила тихо. — Ми повинні встигнути, доки ніхто не прокинувся.

Дорогу назад я не запам'ятала, надто дивними були думки, що заповнили голову, надто незвичним шумне сопіння за плечем. Тільки коли ми влізли на другий поверх мого будинку через невеличке сходове віконце, Ед ризикнув знову заговорити.

— Знаєш, якщо передумаєш, я радий. Екіпаж чекає до восьмої ранку під таверною «П’яній віслюк».

— Я не прийду, ти ж це розумієш?

— Розумію.

Він обережно пригорнув мене до себе, обійняв, залишивши на щоці легкий поцілунок. А потім спритно скочив на підвіконня.

— Бережи себе, Грейс.

— Щасливої дороги, Едвард Лодлі.