Читати книгу - "Вмій програвати, Рія Тас"

- Десь років два тому, як тільки почав добре заробляти, вирішив обзавестися будинком. Хоча не розумів навіщо. А тепер знаю, хочу щоб тут росли наші діти, щоб тут ти готувала мені сніданки, обіди, спільни вечори,  щоб тут ми зістарилися, щоб ту жили разом вс життя. Вдвох. Це не мій дім. Це наш дім!

- А чи не швидко це все? – не дивлюся більше на білу стелю, підводжуся на лікті та дивлюся в ті самі знайомі очі. Вугільного кольору.

- Ні, лисичко! -  навіть не хочу ще щось говорити. Просто цілую сама першою Руслана. Він впевнений, а я не маю сумнівів у його словах.

У будинку ми проводимо д самого вечора, не покидаючи ліжка. Потім вдягаємося і Руслан відвозить мене до гуртожитку. Не хочу його відпускати, хочу тут і зараз, але він не моя власність,  його роботу ніхто не відміняв.

Руслан планує відкрити салон автомобілів, тому тепер їздить по всій Україні шукає хороших постачальників. Це ж його мрія, тому я не можу суперечити йому, лише допомагати, наприклад я спробувала намалювати йому декілька ескізів майбутнього салону. Я не спеціалізуюся на цьому, але Руслан сказав, що йому подобається і це саме те що він хоче бачити.

- Я  повернуся у суботу, не сумуй – говорить у волосся Рус.

- Вже, сьогодні лише четвер.

- Лисичко, обіцяю, як тільки розпочнеться будівництво приміщення. Я тебе викраду знову. Поїдемо відпочивати. Ти і я.

- Добре – цілує знову.

- Біжи давай, а то боюся, що не відпущу.

Забираю свої квіти,  пакет з сережками сережками та вистрибую з автомобілю. До кімнати не  іду, а лечу  не помічаючи нічого та нікого навколо.

- Щаслива! – говорю у порожній кімнаті та посміхаюся, прижимаю до себе квіти, дивлюся на каблучку.

Дівчата ще у понеділок роз’їхалися по домівках у них раніше сесія закінчилася, тож ці дні  поки чекатиму Руслана я проведу у кімнаті сама. А потім у понеділок я їду у Білу, де зустріну новий рік, а потім назад до Руслана. Минулого тижня я була вдома, але мало хочу більше. І в дома і з своїм майбутнім чоловіком. 

- Майбутні чоловік, ох - голос ніби не мій.

Зараз не можу уявити своє життя без нього, здається він заполонив всю мою душу, серце тріпоче по – божевільному лише при одній згадці про нього.

Від власних роздумів, відриває телефонний дзвінок.  Відкладаю речі, нарешті знімаю верхній одяг та починаю серед зошитів у сумці шукати телефон, який не затихає.

«Аліна»

- Алло, слухаю – говорю в слухавку.

- Льольчик, привіт я тут в Києві не хочеш завтра зустрітися. – ми з нею не спілкуємося, а зараз її звернення до мене. Дивно все це якось.

- Привіт, не знаю, справи були – хоча крім поспати до обід ніяких справ у мене немає.

- Ну, будь ласка, я така ідіотка, хочу у тебе перепросити та нарешті помиритися.

- А, ми хіба сварилися?

- Ну, ти сама розумієш…, ну то як зустрінемось?

- Добре, але ближче до вечора.

- Так навіть краще, я тобі завтра адресу скину буду тебе чекати.

- Яку саме адресу?

- Я квартиру орендувала, вирішила як і ти до Києва переїхати. Тоді завтра буду тебе чекати.

- Угу – скидаю виклик, а у самої, якесь дивне передчуття.

З повагою, ваша Рія Тас. 

Обіймаю кожного. Дякую, що обрали мене.