Читати книгу - "Покоївка для незвичайного актора, Анастасія Бойд"

Я повернулася додому холодна, заплакана, вся у піску, наче мене побили і зґвалтували на тому пляжі. Вже відчуваю, як починає дерти горло, і сумнівів немає, що завтра я обов'язково захворію, або просто не буду спроможна встати з ліжка.

Так і сталося. Університет було скасовано. Я лежала, наче мокра ганчірка без апетиту, сил і бажання жити. Огидно було не через хворобу, не через свою слабкість, а лише через те, що я ніколи не зможу більше торкнутися Крістофа, навіть якщо він живий. Він не допустить нашу зустріч... Я навіть і не застудилася. Більше розтанула, і не могла тепер зібратися знову.

В черговий раз заснула, і насилу розплющила очі, коли відчула вібрацію телефону під подушкою. Невідомий номер... Йдіть всі до біса. Навіть рот не хочу відкривати. Можливо, це хтось з університету, але байдуже... Дзвінок за дзвінком... І нарешті, повідомлення, на яке мені довелося звернути увагу. 

"Софі, будь ласка, візьми слухавку. Це важливо. Крістоф".

Що?! Я вмить забула про нещодавню апатію, різко сіла, схопила тремтячими руками телефон, і передзвонила на невідомий номер. Серце калатало так, що аж подих перехоплювало і від того нудило. Я зараз знепритомнію.

– Добрий день, Софі, - хрипкий голос Крістофа одразу ж змусив мене заплакати. Сльози текли по обличчю, але я не могла вичавити з себе жодного звуку. – Софі?

– Так, - прошепотіла я.

– Ти мене чуєш?

– Так... - я гучно схлипнула, і видала свої сльози.

– Боже... Ти плачеш? 

Я нічого не відповіла, бо горло було наче в лещатах. Хоч би Крістоф слухавку не кинув, а взяв ситуацію в свої руки, і продовжив розмову.

– Софі, вибач, якщо це так і через мене, - з провиною в голосі зітхнув він, а я навіть була не в силах заперечити йому і сказати, що це не головне. Він живий! – Я не можу зараз багато розмовляти, тому одразу до справи... Ти зможеш приїхати до мене сьогодні за адресою, яку я тобі надійшлю? 

– Так, звісно. Коли? - метушливо розпитала я, вгамовуючи сльози.

– Навіть не повередуєш? Одразу погодишся? - усміхнувся Крістоф, і я знову відчувала цю ніжність. Незамінну і особливу. – Моя бідолашна... Я теж дуже скучив, - продовжив він мучити мене своїми теплими словами, і щирим смутком. – Бажано приїхати о четвертій вечора, але як в тебе вийде. Я все владнаю, якщо ти затримаєшся.

З ким владнає? Здається, не просто так він наважився знову зателефонувати мені. Підступила паніка.

– Що відбувається? Де ти? - занепокоєно спитала я.

– Я в лікарні, - спокійно відповів Шері, і це чомусь мене засмутило, хоча я і розуміла, що він мав потрапити на лікарняне ліжко. – Зараз напишу тобі адресу. Ти приїдеш?

– Угу, - я не витримала, і знову заплакала, передчуваючи нашу зустріч. 

– Кохана... Не плач, прошу тебе. 

– Давай вже адресу! 

– Моя запальна мадемуазель Ріше... - усміхнувся Крістоф, ніби спеціально розтягуючи час. – Зараз.

Я скинула виклик і майже одразу отримала повідомлення з адресою лікарні, в якій до речі працював батько Назі. Може попросити її щось дізнатися про Крістофа через батька? Швидко одягнулася, вмилася, зав'язала волосся... Виглядала я хворобливо і кепсько, але не хотілося витрачати зайвий час на красу. Мені треба до коханого. 

– Куди це ти зібралася? - ошелешено спитав батько, який вже повернувся з роботи і несподівано перехопив мене біля дверей.

– Мені треба, - цокнула я.

– Куди? Ти хворієш, то ж лікуйся! На навчання не пішла, а на прогулянки сил багато?

– Тату, в мене є важливі справи. Я в лікарню... - суворо прошипіла я, але на думку спала непогана ідея, яка позбавить мене зайвих питань від батька. – Мені не подобається мій кашель, треба зробити рентген. 

– Добре, - розгублено знизав він плечима. – Чому не можна одразу було сказати, що ти їдеш на дослідження? 

Я поїхала на таксі до лікарні, вдягнувши маску, щоб не бентежити нікого своїм кашлем. Діставшись потрібного відділення, причепилася до якоїсь дівчини з медперсоналу, і вона одразу проводила мене до палати Крістофа. Все виглядало так, наче на мене тут дуже чекали, і знали моє ім'я. Коли я увійшла, то думала негайно ж кинутися до Крістофа, але він був не сам. З декількома чоловіками і однією жінкою. Вона літня і дуже схожа на нього. Мабуть, мати. І один з чоловіків, ймовірно, батько Шері. Невже він з ними помирився? Побачивши мене, Крістоф зрадів поглядом, але посміхнувся дуже стримано. 

– Софі... Ти навіть раніше приїхала... Дякую, - Крістоф посміхнувся ширше, але швидко став серйозним.

Він виглядав трохи виснажено, але на помираючого не був схожий. Не терпиться дізнатися, чи все з ним зараз добре.

– Привіт... - ніяково привіталася я з Шері, не збагнувши одразу, що він не бачить мою усмішку за маскою, і проковзнула поглядом по його відвідувачах. Вони роздивлялися мене, наче потвору. – Добрий день, - ледве чутно сказала я іншим, і вони тільки кивнули.

– Ти захворіла? - одразу спитав Крістоф, трохи посунувшись на ліжку, але голову від подушки не відірвав. Він слабкий. Це погано...

– Майже ні. Трохи кашляю, - до чого ця брехня не знаю, але я не хочу скиглити. Хоча і присісти вже не терпиться від втоми... 

– Вибач, що змусив тебе приїхати, але це дійсно важливо. Я зараз все тобі поясню. Наодинці, - він повільно вимовив останнє слово, суворо зиркнувши на відвідувачів, які неохоче залишили палату. Я нервувала, наче це наше перше побачення. Кружляла поглядом по стінах, і не наважувалася рушити з місця. – Знімай свою маску.

– Раптом ти заразишся від мене?

– Дурниці, я хочу бачити твоє обличчя, - напружено сказав він, я зняла маску, і ніяково подивилася на Крістофа. – Ти ображена на мене? - занепокоєно спитав він, і я, нарешті, різко наблизилася, нахилившись над ліжком, і навалилася на чоловіка.

– Я думала, ти помер... - тихо вимовила я, притиснувшись обличчям до його шиї.

– Моє сонечко... - Крістоф обійняв мене у відповідь, поваливши остаточно так, що я лягла поряд на ліжко, уклавши голову на його плече. – Ти маєш право ображатися... До того ж... Нічого не змінилося. Я досі вважаю, що тобі не треба чіплятися за мене.