Читати книгу - "Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей"

– Поговорити про що?

– Що кохаю тебе, – кажу прямо і без жодних сумнівів. – Що хочу бути з тобою. 

– Я теж тебе кохаю, – шепоче. – А тепер їдь до Наді й відпочинь там. 

Не втримавшись, сама тягнусь за поцілунком і торкаюсь губ Артура своїми. Дуже швидко він знову засинає, а я залишаю кімнату, пишу Давиду повідомлення, що все добре, і викликаю таксі. Дорогою телефоную Тетяні Павлівні, щоб відчинила мені ворота. Коли вона чує, що я приїду, щиро радіє. 

– Ну як там Артур? – питає, тільки-но я заходжу на територію. 

– Прокинувся. Усе має бути добре, – кажу і відразу йду на другий поверх у кімнату Наді. Дівчинка ще спить, тому, не втримавшись, лягаю поруч з нею. 

Прокидаюсь у кімнаті одна. За вікном високо світить сонце, а поруч зі мною лежить Лакі. Сідаю і намагаюсь пригладити волосся. Трохи болить голова, але це не смертельно. 

– Ти прокинулась! – кричить Надя, з'явившись на порозі, і несподівано біжить до мене. Так міцно обіймає за шию, що дихати важко, але я не готова щось їй сказати. Я такою скучила, сильно-сильно. Сподіваюсь, що нам більше ніколи не  доведеться розлучатися. 

– Як ти, маленька? Усе добре? – питаю, заправляючи їй за вухо пасмо волосся.

– Тепер усе чудово! – усміхається. – Ти ж тут! Знову будеш моєю нянею?

– Ну… не знаю, який тепер у мене статус, тому що я дуже кохаю твого тата, – кажу, як є. 

– Ух ти! – радісно кричить. – Тільки от тата немає. Він поїхав кудись і невідомо коли повернеться.

– Він повернеться. Не варто хвилюватись, – кажу впевнено. – Ти давно прокинулася? Голодна? 

– Я не снідала. На тебе чекала, – відповідає. 

– Ну тоді ходімо, – встаю з ліжка і беру її за руку. 

Надя охоче погоджується, а я радію, що вона нічого не знає про тата. Не хочу, щоб вона засмучувалась. Ця дівчинка і так багато поганого пережила. Маму втратила… 

На сніданок Тетяна Павлівна годує нас млинцями. Поки Надя доїдає свою порцію, я йду на вулицю, коли чую, що на територію заїхала автівка. Давид виходить з пасажирського сидіння і відразу йде до мене, коли бачить. 

– Як ти? – питаю, уважно його розглядаючи. – Відпочив хоча б трохи?

– Трохи, – хмикає. – Я був у поліції. Хотів дізнатись, яку інформацію їм вдалося зібрати. Поки що все нагадує звичайну аварію, але я впевнений, що до неї причетний Микитюк.

– Микитюк? Навіщо йому це? – дивуюсь.

– Мабуть, помста за програний тендер, – знизує плечима. – Я не думаю, що він спробує ще раз нашкодити Артуру чи навіть Наді. Йому це не вигідно. Надто небезпечно. Можна взагалі без бізнесу залишитися. 

– І що тепер? – питаю схвильовано.

– Нічого, – доволі спокійно відповідає. – Я сам продовжу шукати зачіпки і якщо знайду їх, Микитюк сяде. Якщо ж ні… доведеться змиритись. 

Щось я сумніваюсь, що Давид змириться. Чесно кажучи, і сама хочу, щоб Микитюк відповів, якщо дійсно причетний до цього. 

– Давиде, там брат Артура приїхав. Хоче потрапити на територію, – говорить один з охоронців, а ми здивовано переглядаємось. 

Арсен тут? З якої це радості? А може, він дізнався, що Артур в аварію потрапив? Хоча… ніхто про це не знає, крім нас з Давидом. 

– Тільки його не вистачало, – цідить Давид. 

– Впустиш його? – схвильовано питаю. 

– Звісно, ні. Поки Артура немає, я не можу пускати на територію сторонніх, – Давид мені підморгує і йде до воріт, а я не можу стримати себе і вирішую піти з ним. 

Ну а що? Мені теж цікаво, чого це Арсен про брата згадав? Невже сімейне життя не вдалося?