Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Шоа-дар

Від монотонного гулу ломить у скронях і зводить ікла. Але найгірше те, що ця погань глушить всі інші енергетичні хвилі, включно з ментальними. Здається, навіть мої власні думки.

Це погано. Брат не зможе мене засікти. І діятиме наосліп. А в тому, що він буде діяти, я навіть не сумніваюся.

Стінки моєї прозорої в'язниці безперервно вібрують. А якщо доторкнутися, ще й б'ють потужними розрядами надзвичайно дивної енергії, що прошиває кожну клітину тіла. Це я вже з'ясував, коли прийшов до тями. Дивно, що досі живий після такого разючого нового досвіду. Відчувалося все так, ніби мене розриває на шматки. Лопаються судини, руйнуються органи, кришаться кістки, підсмажується мозок… Втім, я досі не впевнений, що цього не було.

Бронекостюму на мені немає. Мабуть, його з мене здерли, поки я був непритомний. Судячи з деяких різаних і рваних ран, броню з мого тіла буквально зрізали.

Це також погано. На поверхні середовище не найсприятливіше для на-агарського організму. Дихати ми там довго не зможемо. Сумніваюся, що в печерах із цим справа краща.

Отже, діяти потрібно максимально виважено та продумано. Вирватися звідси без чіткого плану, щоб задихнутися, не встигнувши залишити навіть печери, буде вкрай тупо.

Згорнувшись посередині циліндричного резервуара в стислий клубок і старанно абстрагуючись від вібрацій своєї одиничної камери, я дозволяю організму просто відновлюватися та регенерувати. І мовчки спостерігаю за дивними створіннями, що снують зовні. За тими, хто зумів мене полонити.

У нерухомому стані їх можна сприйняти за зламані сухі гілки. Тонкі тіла із сірувато-зеленим шкірним покривом, такі ж кінцівки ламаної форми. До того ж кінцівок у них різна кількість. У деяких по дві пари верхніх та нижніх, в інших «рук і ніг» значно більше і необов'язково парне число. Єдине, що є спільним для всіх патикоподібних, яких мені довелося побачити до цього часу, це кругле плоске потовщення у верхній частині тіла, що є головою, судячи з усього. На цьому зморщеному кругляші тонкою тріщиною виділяється рот, повний гострих, як голки, зубів. І кілька чорних блискучих «очей».

Мій резервуар знаходиться серед великої печери. І він тут, до речі, не єдиний. У двох хвостах від місця мого ув'язнення височить ще один такий же циліндр. Тільки на відміну від мого, він весь утиканий безліччю дротів і заповнений синюватою рідиною. І в ньому міститься якась істота, що кардинально відрізняється від цих паличників. Найбільше воно мені нагадує величезну крилату личинку, що застигла в синій смолі, в павутинні з енергетичних розрядів.

Цікаво, воно розумне? Живе?

Є тут ще один вид істот. Двоє величезних створінь, довжиною в три на-агарських хвоста і майже в один заввишки, з білими сегментованими напівпрозорими тілами, безліччю тонких лапок, круглими головами, що увінчуються потужними жвалами, і з потовщеними булавоподібними хвостами. Судячи з того, що на одній із цих багатоніжок до зали приїхало двоє паличників, ці створіння явно використовуються тут, як їздова і, можливо, робоча сила. А ще в мене виникла підозра, що саме вони й створюють цей гул і вібрацію. Дуже підозріло виглядає хвіст найближчої до мого циліндра тварюки. Він ледь помітно тремтить у такт звукових хвиль.

Сама печера має неправильну форму. Стіни з червоного каменю місцями поцятковані нішами, вибоїнами й отворами різного розміру. Останні, напевно, служать проходами, оскільки періодично через них діловито снують, з'являються і зникають ті самі паличники.

З одного боку, така величезна кількість ходів радує, оскільки збільшує мої шанси забратися звідси. А з іншого створює проблему вибору. Я поки що гадки не маю, де перебуваю і куди треба рухатися. Не знаю ні того, як їм вдалося оглушити мене на борту джета і захопити, ні того, куди саме вони потім мене доставили й де зараз знаходиться мій мінішатл. А час у мене буде обмежений, коли я виберусь із резервуара. Знову ж таки, через несприятливе середовище.

Від вивчення печери та її мешканців мене відриває рух поряд із моєю камерою.

Прямо навпроти мене, за прозорою стінкою, зупиняються двоє паличників. Один вищий і, я б сказав, міцніший. Не такий тонкий, як решта. Зчленування кінцівок виглядають навіть потужними. А шкіра темніша ніж в інших.

Те, як перед ним стелиться його супутник, наштовхує на думку, що до мене завітало місцеве керівництво. Щербатий рот кривиться в гримасі, яку інакше, окрім як зарозумілою, ніяк не назвеш, і щось говорить своєму підлеглому. Звісно, ​​я нічого не можу розібрати. Гул перекриває все, що могло б пробитися крізь прозору перешкоду між нами.

Головний залишається на місці, продовжуючи спостерігати за мною. А другий поспішно обходить мою камеру і починає щось тикати на досить примітивній на вигляд панелі, вбудованій в основу мого циліндра.

І відразу наді мною щось клацає. Піднявши голову, я помічаю, як у стелі моєї камери відкриваються два отвори. Звідти з'являються дві клешні й миттєво спрямовуються до мене. Я ледве встигаю ухилитися. Але координація рухів, після знайомства з місцевою гостинністю, мене трохи підводить і мені не вдається уникнути торкання з вібрувальною стіною. Лише хвостом злегка зачіпаю. Але цього достатньо, щоб знову поринути у божевілля. Біль прошиває все тіло, скручуючи м'язи у вузли, вивертаючи мене навиворіт. І тепер, повністю дезорієнтований, я стаю легкою здобиччю. Щось упивається в мої плечі, розриваючи плоть. І мене різко смикає вгору, підвішуючи під стелею камери.

Крізь гул у дзвінкій голові я невиразно розрізняю гучне клацання. А потім якусь тріскотню, яку мій лінгвістр визначає, як осмислену мову невідомого походження. І відразу ж запускає аналіз та розшифровку, разом з адаптивним навчанням.

Мерзотна пика паличника, яку я ледве можу розгледіти з-за багряної пелени перед очима, кривиться в гидотній гримасі. Саме зі щілинки його рота і вилітають ті самі тріскучі звуки.