Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

— Тебе запечатали! — проревів генерал. Але швидко позадкував від порожнечі й ближче підтягнув алебарду.

— Хіба? — Дзян розвів руки.

Позаду нього почулося гучне виття, надто високе, щоб належати будь-якій істоті, знаній людиною.

Крізь темряву до них щось наближалося.

У порожнечі Жинь розгледіла силуети, які могли існувати лише в ляльковому театрі тіней. Це були обриси створінь, яким місце в казках. Триголовий лев. Дев’ятихвостий лис. Зміїне куб­ло, сплетене в одне ціле, з якого безліч голів кидалися в різні боки й кусали.

— Жинь. Неджа. — Дзян не озирнувся до них. — Тікайте.

А потім Жинь зрозуміла. Хай би що Дзян прикликав, він не мав над ним влади. Богів не можна свідомо гукати в бій. Боги завжди вимагатимуть чогось натомість. Але зараз він робив саме те, що заборонив робити їй.

Неджа допоміг Жинь підвестися. Її ліву ногу немовби простромили розжареними ножами в коліні. Вона застогнала й хитнулася до Неджі.

Він підтримав її. Його очі розширилися від жаху. Часу тікати не було.

Дзян корчився в повітрі перед ними, а потім разом утратив контроль. Порожнеча вибухнула назовні, розриваючи матерію світу, руйнуючи стіну поруч із ними. Дзян грюкнув палицею в повітрі. З місця удару вивільнилася хвиля сили й розійшлася видимим кільцем. Якусь мить усе було спокійно.

А потім східна стіна впала.

Жинь застогнала й перекотилася на бік. Вона заледве щось бачила, заледве відчувала. Не працювало жодне з чуттів, її огортав кокон темряви, крізь який пробивалися лише скалки болю. Ногою вона наштовхнулася на щось м’яке та людське й потягнулася до нього. То був Неджа.

Жинь важко видихнула й змусила себе розплющити очі. Неджа горілиць лежав поруч, поріз на його чолі дуже кровоточив. Очі були заплющені.

Жинь сіла, здригнувшись від болю, і поторсала його за плече.

— Неджа?

Він злегка ворухнувся. Жинь затопило полегшення.

— Треба вставати… Неджа, ходімо, треба…

У дальньому кутку воріт у повітря здійнялася хвиля уламків.

Під камінням щось було. Щось живе.

Жинь учепилася в руку Неджі й спостерігала за тим, як осипається каміння, нестямно сподіваючись, що то Дзян, що хай яке жахіття він не прикликав, йому вдалося вижити, що з ним усе гаразд і що він врятує…

З-під каміння показалася рука, закривавлена, кремезна й закована в міцні обладунки.

Жинь мала вбити генерала до того, як він вибрався б з-під завалів. Вона мала забрати Неджу й утекти. Мала зробити бодай щось.

Однак її кінцівки не корилися наказам мозку, нерви не розпізнавали нічого, окрім того ж таки страху й відчаю. Вона лежала паралізована на землі, а серце шалено бухкало в грудях.

Похитуючись, генерал підвівся, зробив один непевний крок, а потім ще один. На ньому вже не було шолома. А коли він повернувся до них, Жинь перехопило подих. Вибухом йому зірвало половину обличчя, оголивши огидну скелетну посмішку під клаптями шкіри.

— Нікарські виродки, — прогарчав він, наблизившись. Він наступив на понівечене тіло одного зі своїх солдатів. Навіть не глянувши, він з огидою відштовхнув його. Генерал не відводив лютого погляду від Жинь і Неджі. — Я вас закопаю.

Неджа тихо застогнав від жаху.

Руки Жинь нарешті відреагували на її накази. Вона спробувала підняти Неджу, але ноги підкосилися від страху. Вона не могла стояти.

Генерал нависнув над ними. Підняв алебарду.

Майже збожеволівши від паніки, Жинь замахнулася мечем угору — великою, шаленою аркою. Її клинок марно брязнув по тулубу генерала, закованому в обладунки.

Генерал зімкнув пальці в рукавиці навколо тонкого леза й смикнув його в неї з рук. Його пальці лишили жолобки на сталі.

Тремтячи, Жинь відпустила меч. Генерал підняв її за комір і жбурнув об залишки стіни. Вона вдарилася головою об камінь; в очах спершу почорніло, потім з’явилися плями світла, а потім усе розпливлося. Вона повільно кліпнула й затуманеним зором побачила, як генерал повільно піднімає алебарду над обм’яклою постаттю Неджі.

Жинь розкрила рота, щоб закричати, і тієї ж миті генерал устромив гострий кінець Неджі в живіт. Неджа голосно високо скрикнув. Другий удар його заглушив.

Схлипуючи від страху, Жинь полізла в кишеню по макове зерно. Вона витягла жменю, поклала до рота й ковтнула саме тієї миті, коли генерал помітив, що вона ще рухається.

— Ні, ти не можеш, — гаркнув він, піднімаючи її за сорочку. Він підтягнув її близько до обличчя, вишкірившись страхітливою половинчастою посмішкою. — Більше ніякого нікарського відьомства. У мертвих посудинах не живуть навіть боги.

Жинь нестямно трусило в його руках, сльози лилися по обличчю, вона силкувалася вдихнути. Голова пульсувала там, де він ударив її об камінь. Жинь почувалася так, немовби пливла, немовби купалася в темряві, чи то від макових зерен, чи від травми голови. Вона або помирала, або мала зустрітися з богами. А може, все водночас.

«Будь ласка, — молилася вона. — Будь ласка, прийди до мене. Я зроблю що завгодно».

А потім вона занурилася в порожнечу. Вона знову була в тому тунелі, що вів на небеса, здіймалася вгору, закручуючись із шаленою швидкістю до невідомого місця. Межі поля зору почорніли, а потім стали вже знайомо червоними, стали багряною пеленою, яка повністю запнула очі, немовби скляні лінзи.

Внутрішнім оком вона побачила, як перед нею з’явилася Жінка. Вона простягнула до неї руки, але…

— Геть із дороги! — закричала Жинь. У неї не було часу на стражницю, не було часу на застереження: вона мала дістатися до богів, їй був потрібен її бог.

На диво, Жінка підкорилася.

А потім, подолавши перепону, Жинь знову здійнялася вгору й опинилася в тронній залі богів, у Пантеоні.

Усі постаменти були порожні, окрім одного.

Жинь побачила свого бога в усій його полум’яній красі. У свідомості пролунав величний і страхітливий голос. Той голос відлунював через весь усесвіт.

«Я можу дати тобі силу, якої ти прагнеш».

Жинь нестямно намагалася вдихнути, але генерал лише сильніше стискав її шию.

«Я можу дати силу здолати цілі імперії. Палити своїх ворогів, доки їхні кістки не перетворяться на попіл. Я дам усе це тобі, і навіть більше. Ти знаєш ціну. Знаєш умови».

— Будь-що, — прошепотіла Жинь. — Що завгодно.

«Усе».

Кімнатою прокотилося щось схоже на порив вітру. Жинь здалося, що вона почула якесь ґелґотання.

Жинь розплющила очі. Вона вже не марила. Вона потяглася рукою вгору і схопила зап’ясток генерала. Вона була смертельно слабка, і стискання, мабуть, вийшло не сильнішим за доторк пір’їни. Але генерал заревів від болю. Він кинув її, а коли підняв руки, щоб ударити, вона побачила, що обидва його зап’ястки поцятковані червоними пухирями.

Жинь зігнулася, підняла лікті над головою, утворюючи жалюгідний щит.

І перед нею вивергнувся великий струмінь полум’я. Жаром їй пахнуло в обличчя. Спотикаючись, генерал позадкував.

— Ні… — його рот широко розкрився від невіри. Він дивився на неї так, ніби бачив когось іншого. — Тільки не ти.

Жинь силкувалася підвестися. Перед нею так само лилося полум’я, якого вона не контролювала.

— Ти ж мертва! — закричав генерал. — Я ж тебе вбив!

Жинь повільно підвелася, з її долонь струменем било полум’я, затоплюючи все, чого воно торкалося, не даючи втекти. Генерал застогнав від болю, коли вогонь лизнув його