Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Штабом озброєння, до обов’язків якого входили придбання, зберігання на складах, догляд і видавання зброї та боєприпасів, керував полковник, а згодом генерал-майор А. фон Регаузен, надійний і сумлінний чоловік зі старих офіцерських кадрів Фінляндії.

За скромною назвою етапного штабу крилася величезна організація, яка аж ніяк не опікувалася лише «етапом», тобто адміністративними й господарчими справами армії у воєнний період. На додачу начальник етапу мусив виконувати більшість того, що в звичайних умовах належить до компетенції міністра оборони та підпорядкованих йому відомств і технічних закладів. Але й це ще не все. Етапний штаб за цих виняткових умов часто мусив — безпосередньо або через своїх представників ув окружних штабах — втручатися і в цивільне врядування країни.

На начальникові етапного штабу лежала доволі велика відповідальність, адже з легко зрозумілих причин головнокомандувачу було важче особисто втручатися в цій царині в щось інше, крім справ суто військових відділів. На це надзвичайно складне місце я мав щастя знайти людину, яка і тоді, і згодом здобула і заслужила мою беззастережну довіру. Це був шанований промисловець, майор, а згодом генерал піхоти Рудольф Вальден[29]. Нижче я ще матиму привід поговорити про цього чоловіка, який у ті буремні часи був моїм найкращим помічником і другом. Уперше я з ним зустрівся невдовзі по переїзді Ставки до Сейняйокі. Почувши розмови про організаторські здібності Вальдена, я призначив його місцевим комендантом, і за кілька днів у Сейняйокі запанував чудовий лад. Наступним його дорученням стала посада начальника округу міста Вааса, де потрібна була людина його рівня. Коли організація Ставки остаточно оформилася, він узявся керувати етапним штабом, подарувавши мені відчуття великої безпеки. Хоча його остаточний план організації і не було втілено в життя, етап працював задовільно всю війну. За це ми можемо подякувати Вальдену та здібним промисловцям і комерсантам, що їх він зміг зібрати довкола себе за допомогою зв’язків і знання людей.

Вишкіл було доручено генерал-майору Паулю фон Ґеріху, який виявив ініціативність і вміння надихнути шуцкорівців у ті часи, коли їх зібрали і школили в Пог’янмаа. Згодом він ділив обов’язки з генерал-майором Н. Мексмонтаном, поставним репрезентантом старого фінляндського офіцерства і самовідданим солдатом.

Одним із перших, хто зголосився мені на допомогу, був колишній міністр, статс-секретар Фінляндії, генерал піхоти, барон Ауґуст Ланґгоф. Цей дуже шанований і на батьківщині, і в імперії генерал, який мав за собою тривалу і гідну кар’єру офіцера Генштабу і командира, зробив мені багато цінних послуг, інспектуючи різні підрозділи. Хоча ці завдання не давали йому змоги виділитися особисто, генерал ніколи не показував, що незадоволений своїм становищем.

Були й інші, не такі скромні, як цей найстарший за званням офіцер фінляндської армії. Виявилося, що нелегко знайти годящі посади для всіх представників старшого покоління, з якими я потоваришував у кадетському корпусі й на війні. Одні обіймали високі пости під час світової війни, але занадто мало знали життя Фінляндії й не надавалися до співпраці у війні внутрішній, де все доводилося імпровізувати і участь у якій здебільшого брали, так би мовити, аматори військової справи. Інші дослужилися до високих військових звань, не будучи командувачами на війні, отже, під час кампанії, яка на нас чекала, навряд чи можна було ставити їх на посади, відповідні званню. Успішна діяльність на відповідальних постах у цивільному врядуванні, промисловості й комерційному житті іноді дає більшу компетенцію, потрібну для нагального розв’язання завдань, які часто постають перед військовим керівництвом. Чудовим прикладом цього був майбутній підполковник і гірський радник[30] Єста Серлакіус з міста Мянття, енергійний інтендант армії, який на цій своїй посаді зробив мені і країні неоціненні послуги.

Розмірковуючи над майбутніми воєнними діями, для яких потрібний особистий внесок учасників незалежно від посад і звань, я вважав, що бажано запровадити орден для відзначення виявленої в бою відваги і вправного керування операціями. Приблизно в середині лютого ми попросили нашого славетного художника Акселі Ґаллен-Каллелу, який від початку війни служив добровольцем на Вілппулському фронті, подати пропозиції на такі відзнаки, і два тижні по тому вааський сенат за пропозицією Ставки дістав змогу розробити тимчасовий «Статут орденів, медалей свободи і хрестів свободи». Медалі було поділено на два ступені, хрести свободи, що їх могли отримати й цивільні особи за заслуги перед нацією, — на чотири, а над усіма був великий хрест. До того як почалося виготовлення орденів, їх кавалерам доводилося вдовольнятися дипломом і, незалежно від ступеня, червоною стрічкою з жовтими смужками.

Найістотнішим завданням Ставки було створити армію з якомога боєздатніших частин. Щонайперше постала потреба зорганізувати шуцкорівські загони, однак через нестачу резерву їх не можна було знімати з фронту. Виявилося, що під час бойових дій неможливо методично відновлювати цілісність і дисципліну. Ми намагались якомога енергійніше поділити шуцкорівські формації на однорідні за командними зв’язками сотні, батальйони і полки, але помітили невдовзі, що реорганізація забирає чимало часу. Аж у квітні вдалося закінчити цю справу і сформувати десять шуцкорівських полків.

Безперечно, треба віддати належне тому, як браво воювали зімпровізовані шуцкорівські одиниці в перші тижні війни, але не обходилося й без дивних уявлень про обов’язки військового послуху. Для ілюстрації можна навести маленьку історію, якій не бракує гумористичних моментів. У лапуаської сотні, яка тоді була в Вілппулі, якось раз, коли на фронті ненадовго запанувала тиша, виникло бажання попаритися в сауні — звісно ж, удома в Пог’янмаа. Вояки поздавали гвинтівки до штабу фронту, а тоді сіли в потяг на Лапуа. За два дні вони повернулися бадьорі й чисті, отримали зброю і знову зайняли позиції. Слава Богу, такі випадки були принаймні винятком.

Моє звернення до цивілізованого світу для отримання добровольчої підмоги дозволило сформувати шведську бригаду. То була єдина у визвольній війні іноземна військова формація, і в її лавах служили також норвежці й данці. На жаль, із тих, хто зголосився добровольцем у Швеції, здійснити свій намір змогли одиниці. Шведська бригада мала кількісний склад батальйону, але зберегла первісну назву. Під час наступу на Тампере, та й згодом у боях у західній Фінляндії вона показала себе гідною давньої військової слави шведів. В інших, фінських, підрозділах служило з чотириста шведів.

З огляду на наступальне завдання армію, звичайно, треба було підсилити новими підрозділами. Першим заходом став набір. Сенат створив дві військові одиниці, «Корогву порядку» і «Сторожу Фінляндської республіки», і це вже були невеликі кадрові частини.