Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Двадцять літ життя у праці й труді.

Двадцять літ тих ви мене, панотче,

Знали, то й не буду вам казати,

Що прожив я без гріха тяжкого,

Хоч то чоловік і не безгрішний.

Але не було й одного року,

У якім би втоплений хлопчина

Ніччю в сні мені не появлявся,

Мов невтишений докір сумління.

Та отсе два тижні тому буде,

Як востаннє плив я до Вижниці

І перепливав попід стрімкії

Скелі, що понижче Ясенова,

Я побачив, як з води брудної

Висунулося щось сніжно-біле,

Мов рука дитяча невелика.

Та рука один раз, другий, третій

Вирнула з води, мов купка піни,

А потім здалось мені, що крепко

Кінець керми моєї вчепила.

Я почув, як керму щось торкнуло,

І мене мов вхопило за серце.

І мені відразу ясно стало,

Що мені не довго смерті ждати».

Отаке нам розповів Микола,

І не знав я, що йому сказати.

Та мовчали також і сусіди,

Не було між ними розговору,

І тиша стояла довгу хвилю.

Аж ось найстарший віком з присутніх,

Юра Рахманюк, от так промовив:

«Не в образу се тобі, Миколо,

Але як зайшло вже на бувале,

Не прогнівайся, коли згадаю,

Як провів своє ти парубоцтво.

Не скажу, аби ти був ледащо,

Але був ти гордий син багацький,

Краса й слава поміж парубками.

Тільки кров була горяча в тебе,

І були надміру дужі руки,

І душа надміру напаслива.

Не було в селі такого газди,

Щоб ти з ним у сварку або в бійку

Не зайшов за будь-яку марницю.

Сам я теж зазнав руки твоєї,

Та нехай се йде з тими часами!

Не скажу, аби ти вдався в дєдю,

Бо твій дєдьо був спокійний газда,

І не знаю, чи не через тебе

Передчасно він зійшов зо світу.

І не знаю, чи ти вдався в маму,

Бо вона була газдиня чемна

І тебе женила в добрім роді.

Але в тебе щось було з опришка,

Що не знає стриму ані тями,

Аби тільки злість свою зігнати

І на своїм ворозі помститься».

Важко від тих слів зітхнув Микола

І сказав: «Спасибі тобі, Юро,

Що згадав ти ті часи страшнії,

Які я прожив, мов у тумані.

Мало що з них мені досі в тямці.

Те лиш досі добре пам’ятаю,

Як мене перед моїм вінчанням

Моя мати у своїй коморі

На колінах із слізьми благала,

Аби я не збиткував ніколи

Ту Марічку, що вона для мене

За дружину вірну обібрала».

«Не гаразд ти й з нею жив, Миколо,

Перший рік або два перші роки,-

Мовив далі, згадуючи, Юра.-

Так було не раз, що прибігала

Твоя жінка аж до мене сночі,

Від твоїх тікаючи побоїв.

І не раз мені впадала думка:

«Цес, напевно, не добром закінчить!

Знайде смерть собі безчасовую

З топірця або на шибениці».

«Бог з тобою, Юро! - скрикнув з жахом

При тих Юриних словах Микола

І перехрестився, весь тремтячи.-

Знаєш, часом і мені самому

Щось таке на думку приходило.

Та було твердеє серце в мене,

Що не знало стриму ані впину».

Та спокійно мовив далі Юра:

«Прийшов стрим тобі і впин відразу,

Бо відразу ти устаткувався,

Пити перестав та забіячить,

З ворогами якось поєднався.

Се мені було навдивовижу,

Бо не знав я про твою пригоду,

Про яку тепер нам розповів ти.

Розумієш ти її значіння?»

«Не в догад мені ще якось, Юро»,-

Тихим голосом сказав Микола.

«Ось послухай моєї пригоди,

Що мені іще в літах хлоп’ячих

Трафилася,- може, й твоя власна

Тобі стане май зрозуміліша:

Мав тоді я вісім літ чи дев’ять,

А тебе ще не було й на світі,

Як одного теплого літнього

Дня ми, хлопці, із верха свойого

Захотіли збігати в долину,

Аби в Черемоші покупаться.

Захотіли, зараз і побігли.

З верха вниз не тяжко було збігти,

Другий верх ми перейшли помалу,

А з верха побачили в долині

Черемош, як срібную гадюку.

Під верхом лісок був невеликий,

Сей ми перебігли дуже живо.

А з ліска вела крутая стежка

Стрімко вниз зеленою лукою.

Потім треба через яр глибокий

Перебраться на другу леваду,

Перелізти кілька перелазів,

Перебігти почерез дорогу,

Перескочити ще два потоки,

А потому з берега стрімкого

На зарінок - тут уже і купіль!

Враз зо мною бігло вісім хлопців,

Майже всі були від мене старші.

Як лиш ми добігли до потоку,

Хлопці, чуючи ріку вже близько,

Закричали і побігли чвалом.

Та я, скачучи через потічок,

Скочив так незручно, що натрафив

На сухий безлистий корч терновий,

Тут я скрикнув від острого болю,

Бо тернова шпичка величенька

Вбилася мені в п’яту порядно.

Зразу я не завважав нічого,

А хотів лише догнати хлопців

І підбіг за ними кілька кроків.

Але тут почув, що від гілляки

Відломалася тернова шпичка

І застрягла у п’яті у мене.

Се була мені не першина вже.

Я таких тернів уже немало

Мав в ногах, гуляючи босоніж

По ярах та греготах зарослих.

Знав я, що робить в такому разі,

І, не кажучи нікому й слова,

Сів на моріжку посеред стежки,

Вийняв голку, що мені в сорочку

В пазуху встромляла завше мама,

З ниткою, аби, як що подреться,

Зараз міг на собі я зашити.

Я присів, п’яту свою оглянув

І побачив, що тернина влізла