Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Сів на камені я край дороги
І тут Леся дожидав старого.
Надійшов він десь за півгодини.
«Вибачай,- сказав мені,- небоже!
Трохи там загутався в шиночку,
Люльку запечи була потреба.
А ось на тобі твою горівку».
Взяв я фляжку, і мене скортіло
Випити її хоч половину,
Аби в серці хробака залляти.
Та як тільки відіткав я корок
І до шийки ротом прихилився,
Щось такеє вдарило на мене,
Що з відразою та жахом мало
Я ту фляжку не пустив на землю.
Та отямившися за хвилину,
Лесеві я дав її й промовив:
«На та випий!» Але більш ні слова
Я не міг тоді йому сказати.
Тільки знаю, що від тої хвилі
Я горівки вже не мав у роті.
Я зарікся того дня ніколи
На Черемош більше не ходити,
Ні дараби більше не гонити.
Так прожив я дві чи три неділі
Дома при роботі господарській.
Та коли в неділю коло церкви
Я почув, що повінь у вівторок
Буде йти, хоч се звичайне діло,-
Щось мене торкнуло в саме серце.
І я, не міркуючи нічого,
В понеділок досвіта зібрався
І з сокирою пішов у Жаб’є.
Там покликав Леся я старого,
І ми вдвох пішли аж на Дземброню
Та й давай дарабу лаштувати.
Злаштували, переночували,
А в вівторок, повені діждавши,
Вниз рікою ми її погнали.
Не було турботи ні гризоти,
Тільки як ми вже до Ясенова
Наблизилися, до того місця,
Де в ріку на бистрині глибокій
Із дараби зсунувся хлопчина,
Знов мене обхопила тривога,
І я пильно в воду став глядіти,
Чи не вирне з неї потопленик.
Але шумно гнала бистра хвиля,
Клекотів Черемош під скалою,
А дараба сунула стрілою,
Та хлопчини ні сліду не видно.
І почав я між керманичами
Де в кого розвідувать помалу,
Чи не бачив хто дня того й того
Втопленого нижче Ясенова.
Та ніхто не міг мені сказати.
А вертаючи із Кут додому,
Я почав також у Ясенові
У шинку чи де-будь на дорозі
Звідувать потроху у прохожих,
Чи в кого тут хлопець не втопився.
Та ніхто не міг мені сказати,
І мій страх помалу став минати.
Та бо не минуло моє лихо!
Як бувало де з ким посварюся,
Жінку вдарю в злості чи дитину,
То ану-ко завше тої ночі
Мені сниться, що плину водою
І сидить у мене на дарабі
Той сам хлопець, скулений і тихий,
І глядить у каламутну воду,
І помалу із кінця дараби
Босі ноги в воду опускає,
Потім, обернувшись на дарабі,
Між ковбками черевом лягає,
За ковбки вчепившися руками,
Звільна в воду тіло посуває.
Тоне в хвилях, тільки з хвиль до мене
Кілька раз руками замахає.
Були ночі ті страшні для мене,
Весь день потім я ходив маркітний,
Щось неначе ссало в мене душу,
Що я гріх свій відкупити мушу.
Вибравсь я до сповіді святої,
Панотцю, що був тут перед вами,
Розповів усю свою пригоду,
Правда, дещо трохи промовчавши.
Панотець, подумавши, говорить:
«Що ж, небоже, я не можу знати,
Чим би тут ти міг буть винуватий.
Адже хлопця в воду не зіпхнув ти.
Що не остеріг його перед водою,
Се не гріх ще, бо не міг ти знати,
Чи він ліпше воду ту не знає.
А що страх тобі такий діймає,
Я на те не вмію ради дати».
Так прожив я рік один і другий,
Часто забував свою пригоду
І не чув уже страху ніколи,
Пливучи побіля Ясенова.
Та ось трафилося мені лихо,
Що я дома за якусь дрібницю
Дуже всердився і в пересерді
Тяжко так побив свою Марічку,
Що водою мусив відливати.
Не заслабла жінка з тих побоїв,
Та я ніч мав після них страшную,
Бо мені приснився знов Черемош
Каламутний, хлопець на дарабі,
Його втоплення у бистрих хвилях
І його лице, таке тривожне,
Мовби помочі благав від мене.
Решту ночі я провів безсонно
І надумався відбуть покуту,
Перейтися пішки до Сучави
Й там з гріха свойого сповідаться.
Та не мав я щастя у Сучаві.
Трафив на священика старого,
Що спішився і невважно слухав
Та нерадо сповіді моєї.
Та коли скінчив я свою сповідь,
Він сердито обізвавсь до мене:
«Глупий гуцуле, се все дурниця,
Що тобі до голови приходить.
Сповідай мені гріхи достотні,
А не привиди та сни п’яницькі!
Певно, ти надміру випиваєш,
Тому й сни такі погані маєш».
Не признався я тому попові,
Що вже кілька літ не п’ю горівки,
Та, не ждучи в нього розгрішіння,
Я перехрестився й віддалився.
І була мені тут довша пільга,
Бо в житті я більше пильнувався,
Здержував свій гнів та пересердя
І з сусідами миром держався.
Аж коли моя Марічка вмерла,
Не проживши й десять літ зо мною,
Я побачив знов у сні хлопчину,
Що з води махав мені рукою.
Знов тоді пішов я до Сучави,
Той раз там застав черця старого,
Що, спокійно вислухавши сповідь,
От таке сказав до мене слово:
«Синочку, коли усе по правді
Ти сказав ось тут передо мною,
То даю тобі я розгрішіння
Хоч, їй-богу, сам не знаю за що.
І не завдаю тобі покути,
Бо ти сам себе в грісі не знаєш,
Сам собі покуту накладаєш».
От таке я виніс із Сучави,
І
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поеми - т. 5, Франко І. Я.», після закриття браузера.