Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Ось чому королева, повернувшись до варварського короля, коли він висадив двері й постав як солдафон, стискаючи кулаком сокиру і паруючи своєю могутністю, повний незмірного бажання вразити, бо марнославний і хвальковитий, лише сумно всміхнулася, немов від потаємного розчарування й трохи втомленої поблажливості. Бо ніщо не здивувало б її, хіба що досконалість тиші. А весь цей гармидер вона навіть не зволила слухати, так само як ти нехтуєш грубу працю з ремонту каналізації, хоч і згоден, що вона потрібна.

Видресирувати тварину - це навчити її діяти в єдиному ефективному для неї напрямі. Коли ти хочеш вийти з дому, ти, не думаючи, йдеш до дверей. Коли твій собака хоче отримати кістку, то виконує дії, яких ти вимагаєш від нього, бо мало-помалу спостеріг, що це найкоротший шлях до винагороди. Дарма що ці дії начебто не мають ніякого зв’язку з кісткою. Це все спирається тільки на інстинкт, а не на міркування. Отак і танцівник веде танцівницю відповідно до правил гри, яких вони й самі не знають. Ті правила - потаємна мова, як-от слова, якими ти звертаєшся до свого коня. Ти не зможеш розповісти мені точно про рухи, які забезпечують, що твій кінь слухається тебе.

Слабкість варвара полягала в тому, що він передусім прагнув здивувати королеву, але інстинкт швидко підказав йому, що є тільки один шлях, усі інші шляхи зроблять її ще дальшою, ще поблажливішою і ще розчарованішою, тож він почав грати в тишу. Отак вона сама почала змінювати його по-своєму, віддавши перевагу не гупанню сокири, а мовчазним реверансам.

Отак і мені здалося, що, оточивши цей полюс, який змушував нас дивитися на нього, дарма що він сам навмисне заплющував очі, ми спонукаємо його відігравати небезпечну роль, бо він отримає від нашої аудиторії силу сяєва монастиря.

Ось чому, зібравши своїх полководців, я сказав їм:

- Я візьму це місто завдяки подиву. Треба, щоб люди з міста запитали нас про що-небудь.

Уже навчені досвідом мої полководці, дарма що нічого не зрозуміли з моїх слів, видали різні звуки на знак згоди.

Я пригадав і репліку мого батька, якою він протиставив себе групі людей, які закидали йому, що люди у важливих справах поступаються тільки великій силі.

- Звичайно,- відповів він їм.- Але ви не ризикуєте суперечити собі, бо кажете, що сила велика, коли змушує поступатися сильних. Ось енергійний, зарозумілий і зажерливий купець. Він везе справжнє багатство, зашивши у своєму поясі діаманти. А ось миршавий горбун, убогий і розважливий, він не знав купця, розмовляє іншою мовою, а проте прагне привласнити собі камінці. Невже ти не бачиш, де міститься його сила, якою він порядкує?

- Ні, ми не бачимо,- відказали полководці.

- Проте,- розповідав далі батько,- миршавий, зустрівши того здоровила, спершу запросив його, бо ж день був спекотний, випити з ним чаю. А ти не ризикуєш нічим, коли твої діаманти зашиті в поясі, якщо вип’єш чаю з миршавим горбуном.

- Звісно, ні,- закивали головами полководці.

А проте в мить розлуки горбун забрав камінці, а купець, розриваючись від люті, стояв зв’язаний по руках і ногах танком, який протанцював йому горбун.

- Яким танком? - запитали полководці.

- Танком трьох костей, вирізьблених із кості,- відповів він. А потім пояснив:

- Інколи гра буває сильніша за сам предмет гри. Ти, полководцю, командуєш десятьма тисячами солдатів. Це солдати утримують армії. Вони всі солідарні між собою. Проте ти посилаєш їх запроторити когось із них до в’язниці. Адже ти живеш не речами, а сенсом речей. Коли сенс діамантів полягав у тому, щоб бути запорукою гральних костей, вони перейшли в кишеню горбуна.

Полководці навколо мене посміливішали:

- Але як ти дістанеш їх, тих у місті, якщо вони відмовляються слухати тебе?

- Ось твоя любов до слів змусила тебе видати безплідний звук. Якщо інколи вони можуть відмовитися слухати, де ти бачив, щоб люди могли відмовитися чути?

- Той, кого я намагаюся прихилити до своєї справи, може стати глухим до спокуси моїх обіцянок, якщо має досить тверде серце.

- Звісно, бо ти показуєш, який ти! Але, якщо він чутливий до певної музики, яку ти зіграєш йому, він не тебе почує, а музику. Якщо він замислиться над проблемою, яка поглинатиме його, а ти покажеш йому розв’язок, він буде змушений прийняти його. Невже, по-твоєму, він наодинці з собою - через ненависть або зневагу до тебе - вдаватиме, ніби й далі шукає його? Якщо гравцеві в якусь гру ти покажеш хід, який рятує його і якого він марно шукав, ти керуватимеш ним, бо він послухає тебе, дарма що вдає, ніби нехтує тебе. Те, чого ти шукаєш, якщо його дадуть тобі, ти припишеш собі. Скажімо, жінка шукає свого загубленого персня або слово ребуса. Від надміру ненависті вона, звичайно, може відмовитись і від того, й від того, якщо їх пропоную я. А проте я керую нею, бо змусив її сісти. На її місці треба бути справді божевільній, щоб і далі шукати…

Оті люди в місті - треба, щоб вони чогось прагнули, шукали, бажали, захищали щось, плекали що-небудь. Бо інакше навколо чого збудували вони бастіони? Якщо збудувати їх навколо бідної на воду криниці, а зовні я створю тобі озеро, твої бастіони впадуть самі, бо вони сміховинні. Якщо їх збудувати навколо таємниці, а мої солдати навколо бастіонів викрикують твою таємницю голосом, що мов грім, твої бастіони впадуть самі собою, бо вже не матимуть мети. Якщо збудувати навколо діаманта, а за мурами я розсипаю їх, наче рінь, твої бастіони впадуть, бо охоронятимуть лише твою бідність. А якщо збудувати їх навколо досконалості танку і якщо цей самий танок я танцюю краще за тебе, ти сам зруйнуєш їх, щоб навчитися від мене танцювати…

Я хочу, щоб оті люди з міста передусім чули мене. Згодом вони слухатимуть мене. Звичайно, якщо я дутиму в сурму під їхніми мурами, вони спочиватимуть мирно на бастіонах і зовсім не чутимуть мого марного надимання. Бо ти чуєш тільки те, що призначене тобі. І зміцнює тебе. Або нейтралізує в одній з твоїх внутрішніх суперечок.

Отже, я впливатиму