Читати книгу - "Порожня труна"

Було майже о пів на дев'яту, коли за столик, який досі героїчно боронив метрдотель, кажучи, ніби його замовлено, всілося двоє добродіїв, зрілих чоловіків. Одному, мабуть, добігало сорока, другий, схоже, вже перейшов цей поріг.

Обидва прийшли в костюмах, а що їх не супроводила жодна гарненька жінка, то в яскраво освітленій ресторанній залі на них майже не звертали уваги. Все ж коли ці відвідувачі, наче й не помічаючи довколишнього ресторанного світу, схилилися над меню, завсідники, що помалу приглядалися до них, пожвавішали, і кожному закортіло дізнатися, хто вони. З гомону, що пронісся рестораном, з реплік, якими обмінялися різні гурти, можна було зрозуміти, що принаймні одного з двох нових гостей знають або ж чули про нього.

Один із завсідників, молодий високий блондин, що їв лише італійські тістечка, а пив тільки шампанське двадцять п'ять франків за пляшку, кивнув швейцарові неподалік і коли той підійшов, ніби з безмежною байдужістю, знудьговано запитав:

— А добродій за резервованим столиком часом не лікар, не той знаменитий хірург?

Швейцар шанобливо вклонився:

— Пан маркіз має слушність: сьогодні до нас і справді завітав хірург Поль Дроп.

Молодий блондин вдовольнив цікавість і більше не розпитував. Проте служник, наче щоб показати, що обізнаний із світським товариством, схилився й довірчо зашепотів на вухо маркізові:

— Особа, що супроводить шановного професора Поля Дропа, теж дуже відома. Це Міньяс, фінансист, на біржі його знають усі. Пан маркіз, певно, пригадує, як кілька тижнів тому газети сповістили, що Міньяс придбав клініку і професора Поля Дропа. — І додав, мовби для реклами: — Тепер це єдина: паризька клініка, де оперується публіка, яка хоч трохи поважає себе. Це; обходиться тисяч у десять-п'ятнадцять, якщо не більше. Зате ж яка честь!

Високий блідий молодик випростався на стільці й усміхнувся:

— Саме туди, — заявив він, — я й подамся розтинати собі черево, коли апендицит надто вже дошкулить.

Владним і недвозначним порухом урвавши розмову, вже ніби й не помічаючи служника, маркіз підкликав офіціанта. Той одразу прибіг, і молодик замовив іще одну пляшку шампанського.

Швейцар «Фазана» не помилився: гості, що так зацікавили товариство, й справді були професор Поль Дроп і фінансист Міньяс, два компаньйони. Чекаючи замовлення, Міньяс поклав лікті на стіл і нахилився до хірурга; схоже, вони й далі провадили розмову, почату давніше й перервану тоді, коли заходили до «Фазана».

— Любий Дропе, — говорив Міньяс, — усе це вкрай прикро, бо попри наші зусилля і намагання, ситуація не змінилася. Гадаю, вам будь-що треба знайти хлопчика вашої дружини. Втім, його можна назвати й вашим сином, адже за законом і ви вважаєтеся йому батьком. Чи ви не так гадаєте?

Замислений, споважнілий професор хитнув головою і спроквола проказав:

— Авжеж, і я так гадаю; попри щире прагнення вирвати бідолашну і дитину з безперечно негідних рук, які ув'язнили її і обернули на знаряддя шантажу, я ще й хочу, аби вона повернулася до мене і про неї добре дбали. Бо ж, по суті, це єдиний спосіб підтримати свою репутацію. Крім того…

Професор урвав, бо надійшов офіціант із закусками, а Поль Дроп, певно, не хотів, аби хтось знав про його клопіт. Підійшов винар, а тоді й метрдотель, цікавлячись у сановних клієнтів, чи вдовольняють їх подані страви та питво, Міньяс дратливо спровадив тих причеп і, щоб повернути Дропа до перерваної розмови, заговорив з брутальною щирістю, яка не раз спантеличувала Міньясових співрозмовників і породжувала в них певні підозри:

— Все, що ви кажете, цілком слушне, вам потрібна дитина, аби тримати матір; бо ж і справді, дружинине багатство повинно перейти до сина. А поки він досягне повноліття, саме ви, як батько, маєте опікуватися його статками.

Сторопілий і приголомшений професор аж здригнувся, вражений, що його потаємну, досі приховувану думку висловлено так недвозначно. Він не відповів і, щоб подолати хвилювання, взявся до закуски, що стояла найближче. Проте Міньяс не вгавав.

— Бачите, любий Дропе, — заявив фінансист, — одне я вважаю доконечним. Слід, як ви самі щойно казали, будь-що повернути дитину. Ми знаємо, що вона в руках шахраїв, отже, й повернути її не важко, якщо пристати на їхню вимогу. Ці люди, — може, їх кілька, а може, лише один негідник, — вимагають за дитину сто тисяч франків… Та, повірте, найпростіша розв'язка завжди й найкраща. Самі бачили, що поліція нічим не зараджує, отож слід виявити поступливість, тобто заплатити.

— Авжеж, — погодився Поль Дроп, скрививши рот у нервовій іронічній і усмішці. — Але ж потрібні гроші… От хоча б у вас — є сто тисяч франків?

Міньяс загадково всміхнувся.

— Якби навіть я їх мав, то на таке діло не пустив би. Бо, вважаю, не мені задобрювати шантажиста, аби він віддав вам дитину. Та й немає в мене таких грошей. Зате я знаю, як роздобути їх.

— Справді? — недовірливо глянув професор. — І як? Ви ж розумієте, що я не можу взяти лікарняних грошей.

— Знаю, — відповів Міньяс. — Але зовсім не йдеться, щоб розтринькати гроші, конче потрібні вашій лікарні… Повірте, що існує тільки один вихід. Зверніться до вашої дружини й попросіть у неї потрібну суму.

Професор Поль Дроп здригнувся. У голову йому шугнула кров, руки затремтіли.

— Міньясе! — докірливо скрикнув доктор. — Вам, певно, тяму відібрало. Саме це найперше спало мені на думку. І попри наші складні взаємини, — адже вона віддалилася від мене й чекає розлучення, ставши мені мовби ворогом, — я відразу подався до неї і зробив так, як ви зараз радите… Ви знаєте, чим це скінчилося… Амелі була непохитна… Відмовила мені й відмовлятиме, бо останні її слова були: «Полю, поки я жива, ви не одержите жодного су».

Міньяса це зацікавило.

— Вона так і сказала? — іронічно позирнув він на професора. А за хвилю спитав: — І що ж ви вирішили?

— А нічого, — відказав хірург.

— Даремно, — кинув Міньяс.

Фінансист з дещо загадковим виглядом