Читати книгу - "Порожня труна"

здригнувшись, подумав Жюв. — Вона хоче тільки знайти дитину». І Жюв розтулив рота, ладний сказати матері, що побивається за дитиною: «Пані, не переживайте, я виконаю ваше прохання і поверну вам сина. Його тримає під замком ваш чоловік, і я відберу…» — Та, за хвилю, зваживши все, промовчав. Де знаття, чи не підіслав її Себастян Перрон або Поль Дроп, аби розвідати його наміри? Отож інспектор, дбаючи, щоб не дати якоїсь зброї своїм піднаглядним, обмежився запевненням:

— Пані, я поклявся з'ясувати цю справу. І ще ніколи не порушував своїх обіцянок. Я зроблю все можливе, щоб повернути вам сина.

Якусь часину Амелі й Жюв мовчали. Молода жінка потупила очі, і на її мінливому обличчі інспектор помітив сліди запеклої душевної боротьби. Амелі Дроп ніби вагалася, перш ніж зробити страшне зізнання. Жюв підсвідомо відчував, що це саме так, і вирішив допомогти.

— Скажіть мені, пані, — мовив інспектор, — чи не вкажете мені якоїсь прикмети або подробиці? Чи не вважаєте ви винним когось із них? Може, те скоїв ваш чоловік або коханець? Може, щось підозрюєте?

І тоді, немов ті слова переповнили чашу гіркоти в серці нещасної Амелі, вона здалася. Досі їй, мабуть, щастило опанувати себе, вона тільки здавалася незворушною, та стримувати себе далі вже не могла.

— Кого я звинувачую? — майже нестямно вигукнула жінка. — Кого я звинувачую? Пане Жюв, хочете знати правду? Я звинувачую їх обох, вони обоє ниці негідники і вдвох напосілися на мене.

Від ридань в Амелі на хвилину перехопило дух. Трохи заспокоївшись, вона вже говорила розважливо й упевнено.

— Пане Жюв, — заявила молода жінка, — я прийшла розповісти вам те, що може допомогти розслідуванню. Словом, і мій чоловік, і мій коханець однаково ниці й жалюгідні; це два злочинці, що заповзялися пограбувати мене.

Вражений Жюв не міг спромогтися на слово; поки він гадав, чим викликані такі несподівані звинувачення, Амелі пояснила:

— Учора, пане Жюв, до мене приходив мій коханець. Прийшов пополудні і — от нікчема! — посмів упасти мені до ніг і благати, щоб дала йому сто тисяч франків… Клявся, що коли матиме сто тисяч, то знайде мого сина.

Переводячи дух, Амелі батистовою хусточкою втерла холодний піт на скронях. І, не даючи хоч щось сказати Жювові, квапливо повела далі:

— Я не дала йому тих грошей і, знетямлена його дурістю, гадала, що вже випила до дна чашу сорому… Та помилилася. Чоловік мій пішов з дому ввечері, а повернувся пізно, майже опівночі. Я ще не спала, знесилена розпачем, лежала на дивані; якби мій чоловік тієї хвилини хоч словом пожалів мене, я багато простила б йому, може, й стала б відтоді чесною жінкою. Та лишенько, він забіг до мене і, навіть не помітивши, в якому я стані, аж трусячись від збудження, теж кинувся мені до ніг. І почула, що й він, як мій коханець, просить сто тисяч франків, щоб повернути сина.

Молода жінка заламала руки й зайшлася нервовим, злим плачем, у якому перемішалися досада й уражене самолюбство. Мати, що оплакувала втраченого сина, іноді ставала жінкою, котра соромилася, що колись віддавалась і коханцеві, і чоловікові, яких тепер мала за мерзотників.

— Нікчеми! — згукувала вона. — Я вже й не знаю, що думати, кому вірити. Обидва вимагали однакову суму, обидва, коли на те, шантажували мене! «Дай мені сто тисяч франків, і я знайду твого сина», — казав мені Поль Дроп. «Дай мені сто тисяч франків, і ми віднайдемо нашого Убера», — казав Себастян… Пане Жюв, як бути? Що діяти?.. Я вже й запитую себе, чи не стали мій чоловік і Перрон страхітливими спільниками, чи не уклали ганебної угоди, засліплені моїм багатством, чи не затіяли оте жахіття — відняти в мене Убера, щоб я купила, викупила в них мою дитину.

Амелі Дроп знесилено опустилась у фотель, затуливши гарненьке личко долонями. Тремтячи й здригаючись, вона повторювала:

— Що діяти?.. Що діяти?.. Якби знаття, що за ці сто тисяч франків я врятую сина, то і хвилини б не вагалася. Що багатство, коли я в такому розпачі?.. Що діяти? Пане Жюв, може, мені поступитися? Може, віддати ті гроші — тільки кому? Чоловікові чи коханцю — кому з них, що ніби й право на мене мають і яких я тепер люто ненавиджу.

Цікаво було тієї миті бачити Жювове обличчя. Інспектор просто розгубився, не знаючи чому вірити й що думати. Знов усі його припущення розсипались. Запідозривши Себастяна Перрона, він упевнився в його непричетності, бо лікар ховав дитину на своїй таємній квартирі. Вислухавши хірурга, Жюв і справді гадав, що той став жертвою шантажу, і мовив собі: «Шантажист — Себастян Перрон». Та просидівши ніч у засідці у Венсенському лісі, інспектор впевнився у своїй помилці й вирішив: «Поль Дроп набрехав мені, не було в нього ніякого шантажиста. Себастян Перрон — чесна людина». А тепер Амелі внесла новий нюанс в і так нелегке розслідування. Вона й собі заявляє, ніби стала жертвою шантажу, звинувачує і Себастяна Перрона, і Поля Дропа.

Розгублений Жюв, не знаючи, чому вірити й що думати, неквапом відповів:

— Пані, насамперед нікому нічого не давайте. Цим ви напевне не повернете сина. Сто тисяч франків — то пусте… Вдавшися до шантажу раз, шантажуватимуть і далі, цьому не буде кінця… Отримавши гроші, ошуканці не, заспокояться. Трішки зачекайте, потерпіть… — І співчутливо, майже лагідно додав: — Пані, які ви нещасливі, життя жорстоко змусило вас спокутувати просту дівочу нерозважність… Мені жаль вас, але не втрачайте надії, дарма що вже не вірите ні чоловікові, ні коханцеві; благаю, покладіться на одного з ваших приятелів… щирого й відданого друга… І уклінно прошу права стати таким другом для вас.

XVII
МІНЬЯСІВ ЗАДУМ

Цього вечора в ресторані «Фазан» було людно, зібралася добірна публіка. Всю зиму й навіть весну в цей уславлений заклад на бульварі Мадлен вчащала обрана публіка з найчарівніших парижанок, що належали до різних верств суспільства, і чоловіків з титулами, славою чи принаймні репутацією. Тому, коли вони з'являлися в