Читати книгу - "Діти Мардука"

Автомобільний рух, як для такої пори, хоч і був досить жвавий, але жодне авто не спинялось. Нарешті з мороку виринув мікроавтобус-маршрутка, в освітленому салоні якого сиділо з півдесятка пасажирів.

… Я висів з маршрутного таксі за Пересипським мостом і одразу ж помітив у порожньому сквері через дорогу легковик із увімкненими підфарниками. Наблизившись, завважив, що за кермом сидів Ксилантій. Щойно я опинився в салоні, як він натиснув на газ і тільки тоді озвався:

— Дякую, що не відмовив…

— Що сталося? — запитав я.

— Сам побачиш.

Машина — це був той самий легковик, на якому мене кілька днів тому возили «виконавці», — прямувала туди, звідки я щойно приїхав. На великій швидкості вона проминула Ярмарочну, Сьомий Пересип, Лузанівку й виїхала на Миколаївську дорогу, а там незабаром повернула ліворуч і зупинилася на подвір’ї великого багатоповерхового будинку поруч з металевими дверима, на яких при тьмяному освітленні вгадувався напис червоним «Стороннім вхід заборонено». Двері вели в підвал. Я спускався сходами слідом за Ксилантієм і міркував, чи не пастка це. Раптом у мені прокинувся звір. Тепер уже не я, а він оглядав усе довкола.

— Чого ти спинився? — озвався Ксилантій. — Ходімо.

— Що це за приміщення? — запитав я зчужілим голосом.

— Котельня.

«А звідки тут узявся темний?» — мало не вихопилося в мене.

Підвал виявився яскраво освітленим. Тихо працювали якісь прилади. Тим часом звір у мені дедалі навіснішав, здавалося, ось-ось вирветься назовні. За котлом, від якого відходили теплі труби, на канапі лежав Костя — скручений, як його корчі крутили. Уздрівши мене, він став звиватися, немовби виборсувався з рук когось невидимого, але дужого, який ламав його тіло. Ксилантія, що кинувся до друга, раптом спинили слова, мовлені Костиними вустами:

— Ану геть, паскудо! — Проте голос був не Костин.

Ксилантій остовпів від тих слів. Подивився на мене винувато.

— Та ще ж годину тому ми з ним по-доброму…

— То не Костя, — сказав я. Завваживши на виді Ксилантія розгубленість, додав: — Вийди, друже. Е-е, я тебе покличу.

Наші погляди зустрілись і я завважив, як вираз розгубленості в його очах раптом змінився на жах. Він не пішов, а побіг до сходів. На нього-бо подивився не я, а звір, що в мені. А в ньому було зосереджено вселенську лють, яка ховається в кожній людині від закладин світу. Це, власне, зброя, що не дозволяє темним остаточно заволодіти земним світом. Та бувають моменти, як у житті окремої людини, так і в житті цілої нації або й людства, коли та зброя, той приспаний лихою силою вартовий, виривається назовні і тоді очищається нація й людство, самостверджується людина. У багатьох цей інстинкт спить, у декого він непідконтрольний свідомості, а відтак стає причиною гріха й покути за гріх. У мені він ледь-ледь корився моїй волі. Щойно затихли кроки Ксилантія, як з мене вигулькнула чорна сфера, завбільшки з людську голову, і влучила в Костю. Враз заревіло, а я на мить опинився на «горі Броккен», ні — над горою з зіккуратом, троном із людських кісток і жертовним столом. Відчуття присутності було таким правдивим, як і тоді, під час астрального напівсну. Костине тіло раптом виструнчилося. Зникло й моє видіння. Ревіння, а точніше вже — харчання, тим часом тривало, але десь інде.

— Дякую, що прийшов, — почувся Костин голос. Його знерухомлене тіло ворухнулося. — Якби не ти, він мене вбив би. Хай йому чорт — тому паскуді.

— Він і є чорт, — відказав я.

— У-у, сука! Я його пришию зараз! — Лікар сягнув рукою до аптечки, що висіла над канапою, і витяг коробочку зі шприцом.

— Схаменися! Його вже тут немає.

— Можливо. Але тіло його в нас.

Костя кинувся до вузеньких дверей з протилежного боку від сходів. Там виявилася невелика кімната з диваном, столом і двома зужитими кріслами. На цементній підлозі, прикутий наручником до однієї з численних труб сидів Сміттяр. На ньому була та ж сама червона жилетка. Все те бачив не я, а звір-охоронець, який щойно зайняв у мені своє місце. Уздрівши Костю, Сміттяр рвонувся, коли ж з-за його спини вийшов я, він раптом зашарпався, як скажений, на губах виступила піна, немовби його хтось душив. То розправлявся з ним мій звір. Костя дивився на те з недовірою, як на сцену з трилера. Коли ж в’язень затих, він підійшов і помацав йому пульс.

— Здається, мої ліки тут зайві, — озвався.

— Не думаю, — це сказав не я, а звір у мені, увесь напружений, готовий кинутися знову на Сміттяра.

За спиною почувся рух. То був Ксилантій. Він тримав лопату.

— Торохну по голові, та й по всьому, — сказав.

— І тим віддячиш шефові за цей нічний візит, — зауважив Костя.

— А при чому тут він?

— А при тому, що стане співучасником убивства людини.

— Хіба це людина?!

— Та замочи його, падлу тьоплую! — гарикнув я, ні — звір у мені.

Ксилантій кинувся до Сміттяра і вже заніс над головою лопату, та його друг виявився моторнішим. Відбита ним лопата влучила в трубу, викресавши іскри.

— Ну, ти ж і зух! — мовив Костя до мене вражено.

Тим часом Ксилантій не випускав з рук лопати і з очікуванням дивився на мене. Раптом я збагнув, що звір уже не визирає з моїх зіниць, а сховався десь у глухому закутку свідомості. Інакше цей чоловік не дивився б мені в очі.

— Пробач, друже, що дав волю почуттям, — сказав я винувато. — Терпіти не можу темних.

— Як і вони тебе… — зауважив Костя, сторожко