Читати книгу - "І мертві залишають тіні"

Останнє речення Шарф сказав не так, як роблять, щоб когось звинуватити. Його слова звучали безневинно. На обличчі в нього не проступило ні вдоволення, ні зловтіха. Лише ледве вловима усмішка засвідчувала, що він дозволив собі зробити таке зауваження.

І саме оця впевненість у своїй перевазі мала вирішальне значення. Гегеман був досить досвідчений, щоб правильно оцінити своє становище. Він знав, що його вже нічого може захистити — ні приймальня з референтами й секретарками, ні сигнальний дзвінок під письмовим столом, три телефони.

— То довга історія, — сказав він і махнув рукою. Але цей жест так само мало допоміг, як і його погляд на годинник, котрий мав означати, що він поспішає і має обмаль часу.

— Розкажіть мені цю історію, — почав наполягати Шарф.

— Але ж не зараз! Мені треба до заступника міністра.

— О, звичайно, на це є час. Я залишусь на кілька дні у Бонні. Коли й де ми могли б зустрітися?

Коли й де? Хіба це так важливо? Яке значення мали час і простір, якщо вони лише створювали бутафорію? Хіба увечері легше сказати правду, аніж протягом дня? У задушливих від тютюнового диму барах зручніше, ніж під відкритим небом? Може, й так!

Арнольд Гегеман ненавидів надвечір'я. Він їх ненавидів завжди. Якщо всяка інша пора доби мала колір і контур, то надвечір'я — лише безбарвну млявість. Рано-вранці, коли ти відпочив, усе тобі здається свіжим, ти почуваєш себе, мов новонароджений. Темрява приносить спокій і розслаблення, ніч — завжди жадана. Але те, що було поміж днем і ніччю, отой відрізок часу без певних кольорів, без душевної рівноваги, який навіть описати важко, оті години були йому огидні, непотрібні, марні. «The slow smokeless burning оn decay», — сказано у Роберта Фроста, американського поета-лірика, твори якого Гегеман навчився розуміти в полоні, — повільне, бездимне тління. Хіба ці пояснення не імпонували такому настрою? Хіба це не взаємопов'язано?

Доктор Гегеман ходив туди-сюди по своєму кабінету. Займав кругову оборону, як він це називав.

— Гей, змотуйте вудочки! — гукнув він у приймальню звично різко і трохи грайливо, вдаючи із себе простака, сподіваючись таким чином заручитися їхньою прихильністю.

Він ходив по великій кімнаті, всунувши руки в кишені піджака й злегка човгаючи ногами. Кабінет його був звуконепроникний, підлога вистелена товстими килимами, на стінах — теж килими. Маршрут по кабінету давно визначений — спершу по діагоналі від вогнетривкої шафи в кутку довкола стола, далі — до протилежного вікна, там він зупинявся, виглядав, нічого не бачачи, повертався назад. Іноді пін міняв напрямок, ступав крок убік, підходив до картини, якої не любив, не розумів і ніколи по-справжньому не цікавився нею, цією старовинною мазаниною, на якій пихаті дами й знекровлені кавалери з минулих часів викаблучувались перед канделябрами, натюрмортами та перед граціозними гномами.

Він не давав розпорядження вішати тут картину. Бо хоча й любив комфорт, та не любив чванькуватості. Місце картин — на виставках, а вистави мають відбуватися в театрах, це був його девіз. Девіз, за який, зрештою, не варто було боротися.

Навіть у Берліні, в колишніх кабінетах, вважали за необхідне спотворити у такий спосіб стіни. Поруч з портретом фюрера — витвір у золотій рамі одного з сучасних апостолів під мистецтва: опасиста товстонога німкеня у спідниці по щиколотку, зі снопом колосся на руках серед своїх радісних дітей співає гімн про чистокровність раси. А у святковій залі міністерства пропаганди, цього Гегеман не забув, висів справжній «Ціглер» (автора називали творцем пангерманських сороміцьких полотен, він був улюбленцем не лише Геббельса, а й самого Гітлера) — одна з тих картин з оголеною натурою, які відштовхували своєю огидливою непристойністю.

Гегеман стояв перед цією картиною разом з Беатою. Йому було мило, що вона почервоніла, він насолоджувався її ніяковістю і не втримався, щоб не прокоментувати цю картину і не запитати Беату про її враження.

Він пам'ятав, як Беата вперше сиділа навпроти нього. Це було невдовзі після того, як вона прийшла на роботу. Йому тоді закортіло похизуватися перед нею своєю конторою. «У цьому відомстві я виконую такі самі функції, як і партайгеноссе Гіммлер у всій Німеччині». Щось подібне він їй тоді сказав. Хоча в його компетенції була лише невеличка ділянка роботи у велетенському пропагандистському апараті, але ця характеристика повністю відбивала його діяльність.

Дівчина йому сподобалась. Він милувався її очима, ії неспокійним поглядом, який завжди чогось шукав, звичкою рівно, майже нерухомо сидіти, і в цьому він вбачав не страх чи прояв поваги, а добре виховання. Милувався дитячими вустами, підборіддям, яке воно періодично витягувала вперед, наче не могла його втримати. І ще її голосом, яки дуже пасував їй та гармонійно узгоджувався з її поведінкою, цим дзвінким, чистим голосом, який проймав теб наскрізь, наче шукаючи захисту і водночас пропонуючи за хист.

А взагалі йому здавалось, що він помітив у ній деяк протиріччя. Відчув у ній щось приваблююче і водночас відштовхуюче. Хоч вона не мала й крихти кокетства, проте н була позбавлена й певної жіночої спокусливості.

Своєрідні почуття виповнили тоді його душу, здається вони й досі не дають йому спокою. Він ніколи не уникав жінок, а зовсім навпаки. Але його не приваблювали оті хіхікаючі або чванькуваті дівчата-підлітки; не любив він і дурок, котрі викидали різних коників, коли наступала слушна година. Гегеман надавав перевагу жінкам років під тридцять, заміжнім, не уникав і самотніх, тих, що знудились чеканням і були розчаровані, любив він жінок зрілих, досвідчених.

Але з тією дівчиною усе сталося інакше. Беата збудила в ньому пристрасть, чого не добилася майже жодна інша жінка.

Він згадав, як попервах, мов заворожений, пильно дивився у виріз її кофтини, як подумки роздягав її, зваблюваний надмірною цікавістю, майже шаленством до її грудей, а вони йому уявлялися круглими й твердими, проте негарними, наче маленькі, ще невизрілі перса Єви в Лукаса Кранаха; а він силкувався захищатися проти примарних галюцинацій. Одного разу ледь не накинувся на дівчину, аби лиш переконатися в цьому.

Пізніше він таки переконався і з