Читати книгу - "Кримінальне право України. Загальна частина."

Щодо організованої групи, то її визначення дано в законі. У ч. 3 ст. 28 говориться, що злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь кілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та інших (іншого) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Однією зі складних і найбільш небезпечних форм співучасті є злочинна організація, якою за ч. 4 ст. 28 КК визнається стійке, ієрархічне об’єднання кількох осіб (п’ять і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Оскільки між членами злочинної організації існує попередня змова та зорганізованість для спільного вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, то за вчинення такого злочину (злочинів) її членом (членами) в інтересах злочинної організації слід вважати вчиненим злочинною організацією.

Характерними ознаками злочинної організації є: 1) зорганізованість (об’єднаність за попередньою змовою) членів такого угруповання (п’ять і більше) або його окремих груп; 2) стійкість (тривалість) зазначеного угруповання; 3) наявність мети — вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів.

Зорганізованість передбачає: а) наявність певної кількості (від трьох і більше) осіб на чолі з незаперечним й авторитетним їхнім керівником (координатором); б) жорсткої дисципліни і додержання правил конспірації; в) наявність погодженого плану щодо вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів;

Стійкість злочинної організації означає: а) наявність постійного осередку (членів) такого угруповання; б) наявність сталих зв’язків між її членами та взаємодій між її групами; в) наявність певного ступеня ієрархічного підпорядкування; г) здатність і готовність кожного члена угруповання виконати будь-яке завдання, що входить до спільної діяльності злочинної організації, щодо вчинення нею тяжкого або особливо тяжкого злочину (злочинів). Для більш надійного здійснення злочинною організацією злочину та швидкого досягнення його мети нерідко здійснюється розподіл обов’язків між учасниками угруповання.

Система злочинної організації може мати підсистеми у вигляді кількох організованих груп (технічного забезпечення, зв’язку, розвідки, особистої охорони тощо).

Всі учасники злочинного угруповання через узгодженість дій стосовно досягнення певних цілей підлягають відповідальності незалежно від конкретних дій, що кожен із них вчинив як виконавець злочину, вчиненого відповідним угрупованням. Однак кожному учасникові злочинного угруповання можуть бути інкриміновані лише ті дії, які він вчинив, і ті злочини, в яких він брав участь.

У ст. 27 дано визначення окремих видів співучасників: виконавця, організатора, підбурювача і пособника. В основу такого розподілу покладено об’єктивні критерії — ступінь і характер участі кожного з них у вчиненні злочину. Ступінь участі — це інтенсивність діяння кожної з осіб, які діють спільно, щодо виконання своєї ролі у вчиненні злочину. Характер участі визначає функціональну роль кожного співучасника у спільному злочині. У деяких випадках при одній і тій самій функціональній ролі особи може бути різний ступінь її участі у вчиненні злочину.

Наприклад, в одному випадку пособник у розкраданні майна порадив виконавцю найкращий спосіб вчинення шахрайства, в іншому пособник не лише запропонував найкращий спосіб вчинення шахрайства, а й дав виконавцеві «ляльку», яку той використав, аби заволодіти майном потерпілого. У цих двох випадках функціональна роль одного і другого пособників однакова, проте ступінь їхньої участі у злочині різний.

Головною ознакою, за якою вирізняють виконавця, організатора, підбурювача і пособника, слід вважати характер дій, які вчиняє кожен із них і які створюють об’єктивну сторону складу злочину кожного зі співучасників, що і є основою поділу співучасників на види.

У теорії кримінального права щодо конструкції співучасті у злочині та підстав кримінальної відповідальності співучасників існує два погляди. За одним із них, співучасть має акцесорну (необов’язкову, підпорядковану, підрядну) природу, оскільки склад злочинів за співучасті виконується безпосередньо виконавцем, всі інші співучасники склад злочину не виконують. Тому співучасники відповідають за дії, спільні з тими, які здійснив виконавець злочину.

Відповідно до іншого погляду, співучасть — це самостійна інституція Загальної частини кримінального права, її норми регулюють відповідальність особливої групи співучасників: організатора, підмовника і пособника злочину; підставою відповідальності кожного співучасника є не дії виконавця, а дії, вчинені співучасником особисто. Звичайно, відповідальність організатора, підмовника і пособника визначається залежно від дій виконавця злочину. Дії виконавця злочину за співучасті є складовою зусиль співучасників злочину. Однак така залежність виявляється лише в тому, що в діях співучасника склад закінченого злочину матиме місце за наявності складу закінченого злочину в діях виконавця. Цей погляд є панівним у науці кримінального права.

Виконавцем злочину визнається перш за все особа, яка безпосередньо вчинила злочин. Виконавець злочину — це особа, дії якої містять склад конкретного злочину, передбаченого Особливою частиною КК. Такою особою є той, хто безпосередньо спричинив злочинний результат. Водночас злочин вважається виконаним особою і тоді, коли вона вчинила його не власноруч, а використавши для цього іншу особу, яка через малолітство, розумову відсталість, психічну хворобу та з інших причин не могла розуміти характеру і значення дій, що нею вчинялися. У цих випадках йдеться про так зване опосередковане виконання злочину.

Опосередковане виконання буде і в тому разі, коли злочинні дії вчинено в результаті фізичного або психічного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками, наприклад, через загрозу заподіяти особі смерть, якщо вона негайно не вчинить крадіжку. У такому разі особа, яка застосовує насильство, підлягає відповідальності як виконавець за опосередковане вчинення крадіжки. Особа ж, яка фактично вчинила крадіжку, кримінальній відповідальності не підлягає, оскільки діяла під безпосереднім впливом фізичного примусу.

Як виконавець за опосередковане виконання злочину має відповідати начальник, який віддав підлеглому злочинний наказ або розпорядження про вчинення злочину. Особливість цього виду опосередкованого виконання злочину полягає в тому, що підлегла особа, яка виконує обов’язковий для неї наказ або розпорядження начальника, не підлягає кримінальній відповідальності, якщо вона не знала і не могла знати про