Читати книгу - "Елізіум"

— А хто вас цікавить?

— Такі, як ти.

— Ти ж говорив, я не вартую нічого? — поцікавилася вона.

— «Вартувати» за різних обставин набуває різних значень. Про це не думала? Я сказав, ти для Еріка не вартуєш нічого. Це теж відносно. Ерік непогана людина. Це правда. Але правда й те, що він виконує відведену йому роль. Як і всі ми, Лізо.

— Ти називаєш мене на ім’я? Чи не забагато для жертви?

— Це танець, Лізо. Танець, у якому два партнери. Ти і я. Це як любов, де також два партнери. І в ритуалі так само. Все це — не важче, ніж танцювати. Кожен виконує свої рухи. Прагну, щоб розуміла це. І щоб ставилася до цього простіше, менш трагічно. Шматок дерева, є лише шматком дерева. І метал — металом. І тіло теж є матерією. Але коли шматок дерева стає колодою, на яку мусиш покласти голову, і шматок металу перетворюється на лезо сокири, виникає проблема — страх втрати тіла. Постає питання влади. Ката і жертви, жерця і жертви. Виникає складність. Біль у шиї, жах внизу живота. Страх смерті. Але твоя правда, смерть — це завжди одне й те саме, — він налив собі в келих коньяку. — Зараз перебуваємо на різних рівнях, і я прагну опинитися на одному з тобою, Лізо, — він випив одним духом. — «Ліза», це лише ім’я, яким можна назвати плоть, але не сутність. Бачу в твоїх очах страх. Боїшся, що вип’ю зайвого, завдам тобі надмірного болю, але не варто. Не варто боятися удару. І смерті. Що цей світ дав тобі, щоб триматися за нього кігтями звіра? Скільки болю заподіяв! І все одно ви готові кричати й відбиватися, коли тягнеш вас до колоди. Тримаєтеся за нікчемний земний одяг, наче за останню ілюзію. Не бачите кращого. Можливо, Бог тебе чекає, як нікого й ніколи не чекав. Дочекатися не може. А ти чіпляєшся за Еріка, кричиш, що він твоя найбільша любов, бо, наче собаку, погладив тебе, з жалості, зі співчуття перед муками, які чекали на тебе. Всі потребують любові, Лізо. Це природно. І ніхто не хоче смерті — це також природно. У цьому відношенні всі ми однакові. Оголені перед любов’ю і перед смертю. І рівні. Але хтось із нас проклятий своїм даром, сильним даром. Даром, здатним завдати іншим величезної шкоди. Він не такий, як усі, по-своєму не такий. На цьому рівні й виникають ролі. З’являється Інквізиція, здатна зупинити вторгнення зла в людський світ. З’являється Трибунал і решта. Лізо, ніхто, ніхто не винен у цьому. Але існує влада, покликана відновлювати рівновагу. Вона має за обов’язок знищити все, що порушує рівновагу. Заради людського спокою і безхмарного існування.

Ти — не Тезей, ти — Мінотавр.

Чи не байдуже?

— Це лише міф, — стомлено відповіла вона.

— Своїм існуванням суспільство завдячує міфам. Зіграй свою роль, Лізо. В цій грі ми всі пішаки. Немає королів та ферзів. Ти на нашому боці дошки. Тут правлять свої закони. Прокляті також мають закони, за якими розбудовують власне суспільство. Вони не кращі за нас, візьми на віру. Їм ти так само не потрібна. Тебе кинули напризволяще. А знали ж, де ти, і долю твою подальшу. Може, ти й унікальна, Лізо, але нікому не потрібна. Маєш одну дорогу. І мусиш її прийняти. Не треба руйнувати світ. Не завдавай нікому болю. Зроблю все швидко. Не скривджу тебе. Не бачитимеш крові й бруду. Залиш це мені. Прийми удар — от і все, що тобі лишилося.

Вона довірливо глянула на нього.

— Ходімо, — простягнув руку він.

Двері.

Захотілося заплющити очі, та втрималася. Простягнула руку й дала себе відвести. Знову кімната, де зустрілися. Він підійшов упритул. Став розстібати ґудзик за ґудзиком. Не перешкоджала йому зняти з себе одяг, який тепер значив для неї так мало.

Підняв її на руки й поклав на стіл, та вже не прив’язував. Відчула, береже сили. Як і першого разу надзвичайно вправно проник у неї. Не чинила опору. Це — домовленість. Проста домовленість. Між ними. Як і обіцяв, не порушив меж. І вона охоче приймала насолоду від нього. Не як насильство, а як необхідність. Поклавши її долілиць, допоміг шиї та плечам розслабитися. Закінчивши, дав їй спокій і всівся у крісло, бо мусив трохи перепочити перед фіналом.

«Час іти», — нарешті промовив він. Почала вдягатися. Жестом зупинив її й відвів до душової кімнати. «Не поспішай, — попередив. — Маєш іще час. Прийми душ, потім іди до кімнати, де ми розмовляли. Там знайдеш усе необхідне. Випали кілька цигарок. Випий. Чекатиму на тебе».

Гарячі струмені омивали тіло, увільняючи його від вражень, від поту, від життя. І життя з водою падало донизу і втікало, наче у розверсту прірву під ногами, у маленьку заґратовану дірку у підлозі.

Душ освіжив. Алкоголь вивітрювався, разом із простотою сприйняття. Вона одягнулась і вийшла з душової.

«Ну от, про все подбали», — подумалося.

Час іти.

Вона не поспішатиме.

Келих наповнився. Відпила. Обережні ковтки. Рідкого вогню у келиху все менше.

Запалила. Підсумувати б, пригадати щось. Не пригадувалося. Не підсумовувалося.

Цигарка згоріла. Іншу? Ні. Час. Вичерпано.

Безглуздо чіплятися за дрібниці. Не треба, аби по неї приходили. Вдягла медальйон. Підвелася й вийшла у коридор.

Прочинила двері до зали. Пальці вчепилися в медальйон. Прикре нагадування про зраду. Це й додало сил. Лишається витерпіти зовсім трохи. Роззирнулася. В кімнаті з помостом проти першого разу нічого не змінилося. Майже.

Знайомі очі дивилися на неї крізь прорізі шкіряної напівмаски. Встиг перевдягнутися у чорне. «Щоб не забруднитися», — подумалося.

Піднявшись