Читати книгу - "Провина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Марія вхопила ланцюг і рвонула його на себе. Потім ще раз і ще. Брязкіт і скрегіт металу заполонили підвал, а вона ніяк не могла зупинитись.
У першу ніч усе виглядало інакшим: здавалося, ось-ось надійде її союзник і врятує її, а зараз…
Третя ніч — це як третє бажання, треті півні, третя голова змія. Доки її не відрубаєш, доки не загадаєш останнє бажання, доки не дочекаєшся тих найголосистіших півнів — не дізнаєшся, хто ти і навіщо ти є…
Двері рипнули, клацнув вмикач і — зірка згасла, засліплена штучним світлом. Не можуть співіснувати разом зірки й ліхтарі, вона помилялася. Кожен обирає собі світло до смаку.
Кий легко і радісно ліг у руку нічного відвідувача. Марія здмухнула пасмо волосся, яке впало на очі. Була привчена тримати очі відкритими, навіть якщо понад усе хочеться замружитись і відвернутися до стіни.
Щось схоже на повагу майнуло в очах навпроти.
Біда лизнула свою жертву в руку. Її радості не було меж.
4. Четвер— Ти знаєш, мені здається, що я одужую. Серйозно. Я став помічати інших людей, мені цікаво, що діється довкола, а раніше для мене важливо було тільки те, що діється в мені. Я спокійно сплю, вже третю ніч мені не сняться жахи, а вони снилися мені завжди, — навіть якщо я їх не пам’ятав, я прокидався з гірким присмаком у роті…
Уявляєш, минуло лише три доби, а що буде далі? І все тому, що ти не відвертаєшся від мене, не закриваєшся і не підсовуєш під двері меблі; невже ти думаєш, я не помічав, як ти на мене дивилася, ні, ти нічого не казала, але ти дивилася так, ніби я якийсь вовкулака, а не людина; ти здригалася, коли я підходив до тебе, ніби я збирався на тебе накинутись, а коли ти подавала мені на стіл їжу, мені здавалося, що це отрута; хоч би що я робив для тебе, хоч би як я старався, ти все одно мовчала і думала про своє. Ти ніколи-ніколи не питала мене, як я почуваюся, як минув день, які в мене плани на майбутнє, ти завжди чекала від мене найгіршого…
Знаєш, мені інколи хотілося роздерти тебе на шматки. Серйозно. Але хіба я хоч пальцем тебе колись зачепив? Пам’ятаєш, як ти плакала, а я хотів тебе втішити, але ти… я досі пам’ятаю твої слова… ти мусиш забрати їх назад, бо ти не мала права так зі мною говорити. Це ти в усьому винна. Якби ти не втекла тієї ночі, я б тобі пояснив, що я нікого не збирався кривдити, просто… просто так треба було. Ти була така… недосяжна, тому я мусив шукати когось іншого…
Ти знаєш, ти зовсім по-іншому тепер на мене дивишся, зовсім не так, як тоді. Але я ще не готовий тебе випустити, я боюся, що ти знову втечеш і в нас більше не буде можливості поговорити. Я ще дещо маю тобі сказати…
Він сидів на підлозі за два кроки від неї, привалившись боком до стіни, і сльози котились у нього по щоках.
Порошинки танцювали у снопах світла тільки їм відомий танок.
«Треба ж… — ні з того ні з сього подумала Марія. — Треба ж…»
Звільнений від тягаря, Влад почувався себе так, ніби стояв на найвищій вершині світу, а під ним розстелялися безкраї зелено-блакитні простори…
На краю цих просторів сірою мишкою шаруділа тривога, але він був занадто щасливий, щоб звертати на неї увагу.
Набрав у груди повітря і з насолодою почекав, поки легені відберуть з нього увесь кисень. На душі плюскотіла тепла погожа днина.
Він увімкнув мобільник і той одразу затьохкав, щоб помститися господарю за довгі дні вимушеного мовчання. Почалося.
— Ти де?
— Привіт, Олежику.
— Сьогодні у нас четвер, я видзвонюю тобі з понеділка, а ти говориш мені привіт?!!
— Ну гаразд. Радий тебе чути, Олежику, як ся маєш, що нового? Це годиться?
— Мені не подобається твій тон.
— А що з моїм тоном?
— У моєї малої з’являється такий тон, коли вона щось накоїла, а я про це ще нічого не знаю, і вона старається наперед мене улестити, мовляв, усе спокійно, таточку, я найчемніша дитина у світі. Правда, що ти поселив у себе Зорянину дочку?
— Правда, а що?
— Вона дуже схожа на свою маму…
— Я помітив це, дякую.
— А що твоя дружина каже? Вона вам не заважає?
— Ти про що?
— Владе, ми ніколи не втручалися в особисті справи один одного, але недавно один дебіл приставав до моєї малої, і знаєш що? Якби я його наздогнав, я б його прибив. Ти мене чуєш?
— …Я тебе добре чую.
— Де ти був, коли тебе не було? Я вчора заходив.
— Може, тобі звіт скласти, у двох примірниках?
— Я зараз приїду. Якщо я тебе не застану… краще, щоб я тебе застав.
— Олежику, давай краще я до тебе… Ти вже вдома?
— Мої красуні поїхали на море. Чекаю.
«А може, спалити цей телефон і завести собі замість нього поштового голуба, екологічно чистий крилатий зв’язок, вліт і виліт безкоштовно. Чому мовчите, куме? Пальцем біля скроні крутите? Ну, крутіть, крутіть…»
Але тривога зашурхотіла гучніше, зводячи голос радості нанівець.
Ілона знову визирнула у вікно: білий «Опель» стояв під
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Провина», після закриття браузера.