Читати книгу - "Помста професора Моріарті"

що він хотів почути крізь вишукану дротяну решітку голос лише одного віруючого. З легкою усмішкою, що грала в кутиках його вуст, пан-отець вислухував зізнання в майже однакових гріхах і, лише коли сповідувані шептали про якісь тяжкі гріхи, голова його повільно хиталася з боку на бік.

У себе на колінах, яких ніхто не міг бачити, священик тримав колоду карт. Не дивлячись униз, він майстерно виконував різні фокуси.

— Благословіть мене, отче, я грішний.

Моріарті подумки посміхнувся. Найбільший злочинець Європи мав вислухати «щиру» сповідь найбільшого негідника Італії.

Санчіонаре часто нехтував Богом, не молився ретельно, в гніві лаявся непристойними словами, обманював, крав, займався блудом, зазіхав на майно сусіда й на його жону.

Коли перелік гріхів було закінчено і сповідуваний, покаявшись, попросив прощення, Моріарті тихо заговорив:

— Ви розумієте, сину мій, що ваш найбільший гріх — нехтування Богом?

— Так, отче.

— Але я хочу знати більше про ваші гріхи.

Санчіонаре насупився. Лицеміри іноді випитують. Це був не його, постійний священик.

— Ви кажете — крали. Що ви крали?

— Власність, що належала іншим, отче.

— А саме?

— Гроші й речі.

— Так. А про блуд? Скільки раз ви згрішили блудом після минулого Великодня?

— Я не можу сказати, отче.

— Два-три рази? Чи багато разів?

— Багато разів, отче.

— Отже, плоть слабка. Ви не одружені?

— Ні, отче.

— Чи не вдаєтеся ви до протиприродних нахилів, віддаючись утіхам?

— Ні, отче, — відповів приголомшений Санчіонаре.

— Блуд має бути припинений, сину мій. Вам треба одружитись. Таїнство шлюбу допоможе вам приборкати свою плоть. Подумайте про це серйозно, бо дальший блуд накличе на вас вогонь вічного прокляття. Ви зрозуміли?

— Так, отче.

Санчіонаре занепокоївся. Цей священик підводив його до межі. Одруження? Він не міг одружитися з Аделою. Якби одружився, вона б ніколи не дала йому спокою. Адела може втручатися навіть у його справи. Хоча ціна теперішньому стану — вічне прокляття.

— Гаразд, що ви можете мені ще сказати?

Санчіонаре не був спокійний. Він увів в оману священика, відповідаючи на запитання про крадіжку. Чи це не вплине на прощення? Не повинно… Він знав, що має на увазі, отже, його зрозуміють і Бог, і Мати Божа.

— Спокутою вам буде: тричі прочитати молитву Богові й тричі — Божій Матері, — підніс, благословляючи, руку Моріарті. — Ім'ям Отця, і Сина, і Святого Духа відпускаю гріхи. — Це був верх блюзнірства професора.

На вулиці сяяло весняне сонце. Санчіонаре відчув бажання випити. Ні, треба бути обережним, не варто грішити до вранішнього причастя. Краще трохи пройтися. Може, до садів вілли Боргезе? Сьогодні вранці сади вабили око. Там буде приємно. Надійний Бенно теж тримався поряд.

Раптом знову вона. Просто промайнули лимонно-жовта сукня й крислатий капелюшок. Санчіонаре подумав, що це схоже на гру в кота й мишки. Він ішов, роздумуючи над порадою священика. Був згоден, що такому чоловікові, як він, природно бути одруженим, але в нього були такі розмаїті вподобання. Та й тепер він усе одно що одружений. Адела завжди поводить себе, як дружина. Прискіпується до нього, як дружина. Дівчина в лимонній сукні… Якою б дружиною була вона? Можливо, після Великодня, їдучи до Лондона в якійсь ризикованій справі, він матиме час подумати про одруження. Ось головне — побути якнайдалі від пересиченої римської атмосфери.

Близько шостої години Санчіонаре повернув на вулицю Венето. Трохи випити перед тим, як іти на цілий вечір додому. Один ковток, аби зросити пересохле горло.

Дівчина зі своїм супутником сиділа за, столиком перед великим кафе і, потягуючи напій з високої склянки, розглядала перехожих. Їхні погляди зустрілись. Санчіонаре спробував приборкати почуття, що його охопили, і все-таки не міг утриматися від спроби якось підкотитися. Кафе було переповнене, офіціанти в білих фартухах майже бігали між столиками, приймаючи замовлення та балансуючи високо піднятими важкими тацями, наче циркові еквілібристи.

Люди сунули тротуаром, немов виконуючи ритуал: жінки, молоді й старі, під руку одна з одною чи з чоловіками, дівчата під суворим наглядом, юнаки з дівчатами, прочани зі всіх кінців Європи й Америки, — щасливе, розмаїте сум'яття.

Біля їхнього столика лишався підсунутий вільний металевий стілець. Хоча це було не дуже чемно, але Санчіонаре наважився.

— Даруйте мені, — вклонився він, — усі місця зайнято, чи не здасться вам надто настирливим, якщо я підсяду до вашого столика?

— Аж ніяк, — підвів очі чоловік. — Бо ми за хвилину рушаємо.

— Дякую, ви такі добрі, — сказав Санчіонаре поважно, ховаючи почуття. Потім зупинив офіціанта, замовив туринського вермуту й запитав тих двох. — Не приєднаєтесь до мене?

— Ні, дякуємо, — без усмішки відповів чоловік. Дівчина теж похитала головою, але її очі промовляли інше — що їй би хотілося сказати «так».

— Дозвольте відрекомендуватись, — пішов у наступ римлянин. — Луїджі Санчіонаре, місцевий житель.

— Мене звати Джошуа Сміт. — Супутник дівчини говорив з легким англійським приголосом. — А це — моя дочка Карлотта.

— Ви не італійці? — розіграв здивування Санчіонаре.

— Моя мама італійка, — відповіла дівчина з неаполітанським акцентом. — Але, — вона посміхнулась, — я вперше приїхала до її країни.

— І вам тут подобається?

— Дуже. Я б хотіла лишитись в Італії, але тато каже, що на нього чекає робота, отож ми мусимо повернутися до Англії.

— Ви приїхали без дружини? — обернувся Санчіонаре до Сміта.

— Моя дружина рік тому померла, сер.

— О, пробачте… я не знав. Отож, ви прочани?

— Мені хотілося показати Карлотті рідну землю її матері. Провівши кілька днів у Римі, повернемося до Лондона.

— До Лондона… Гарне місто. Я добре його знаю, — брехав Санчіонаре. — Отже, ви проведете тут і Великдень?

— А відразу після свята поїдемо, — зітхнула Карлотта, потроху підсуваючись ближче до Санчіонаре. — Мені