read-books.club » Сучасна проза » Політ ворона. Доля отамана 📚 - Українською

Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

267
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Політ ворона. Доля отамана" автора Ганна Ткаченко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 58 59 60 ... 100
Перейти на сторінку:
й ногами і ні до чого не прикутий, а не опирається, коли чорний ворон ще живому починає викльовувати очі. Саме тому часто був незадоволений своїми вчинками і своїми результатами. Та попри все мав надію, що видасться така година, коли він послужить цьому людству так, як ніхто інший.

Не міг Карпо покинути цю землю ще й з іншої причини: тут живе його вихованець, який і сам не знає, як багато він для нього значить. Не зізнався нікому, що той Карпо, який тинявся тут з дерев’яною ногою, кудись подівся, тільки-но маленький Грицько народився. А коли хлопець ріс, Карпо аж помолодів, неначе за виховання хтось списав з нього декілька десятків років. І з гвинтівкою на фронті поряд з ним воював, і підказував, і наставляв, навіть дорогу з полону показував. А вже коли спати його воїн лягав, до ранку сидів поряд. «Для чого йому твоя опіка? – часом бозна-звідки з’являлося таке питання. – Йому, може, й ні до чого, а мені потрібна», – відповідав невідомо кому, давно відчувши: зробити з Грицька справжнього козака і підготувати до чогось важливого – це його обов’язок. Не шукав він того, хто це вигадав, не питав, навіщо, бо його життя змінилося на краще: у нього з’явилася мета. Інколи так відчував свого Гриця, як сам себе.

Зовсім по-іншому жив і розумів життя Петро. Умів прилаштуватися до якого завгодно ладу і, коли всі бідували, міг заробити гроші. От тільки вдома не було злагоди, як не старався. Навіть Насті заздрив, як вона може ладити з дорослими дітьми, з родичами і з ним також. І коли було кепсько, він завжди поспішав до неї по пораду.

– Підійди до нашого тину, – просив її одного ранку. – Ти не знаєш, де моя Олена? – стояв і кліпав очима.

– Ні, вона ніколи переді мною не звітувала. А чого питаєш? Невже вдома не ночувала?

– Уже третю добу її нема, – протирав очі. – Ще й написала, щоб я її не шукав.

– То куди ж вона поділася? – Насті чомусь не вірилося.

– Хтозна. Правда, учора її сестра проговорилася, що з якимось німцем до моря подалася. А чи на Німеччину пробиратиметься, чи проведе та додому повернеться, хтозна, – і знову не може в очі їй глянути – соромно.

– З німцем? То коли ж вона з ним здибалась?

– Мабуть, коли я в крамниці працював чи по товар їздив, – він був украй стурбований.

– Менше б мотався по всій окрузі, то й удома лад був би, – сказала сердито.

– І чого їй не вистачало? – Петро знову тер рукою під очима.

– Ти думаєш, гроші все вирішують, а й ні. Добре слово, поцілунки чоловіка, любов.

– Все для неї, все, а вона, бач, що вчинила. Тільки ти нікому не кажи, бо мені тоді й по вулиці пройти не дадуть. Нехай ще мине тиждень-другий, може, тоді все стане ясно. Тиждень-другий… – нахилив голову і пішов запрягати кобилу.

«Отакої. Навіщо тоді було коси обрізати та хвору вдавати. Усе одно закінчилося так, як я й передбачала, – пригадувала Настя ту розмову на возі, коли німецькі „визволителі“ тільки-но прийшли в їхню слободу. – Неначе наврочила, – шкодувала, що випустила ті слова на волю. – А він не просто гарний, а красень… Бачила я, як вони цілувалися біля тину, видно, проводжала його Олена. Якщо справді закохався, то вона не вернеться до Петра, а якщо ні – скоро причахкотить назад. Та й не одна вона тут така, із десяток набереться. Отак і здавна – тут війна та біда, а молоді кохаються. Мабуть, на тому й світ тримається. Я теж любила свого Мусія, хоча й тоді скрута була». Що вона не робила того дня, а сама все покійного чоловіка згадувала. Навіть знову його фотокартку дістала та посеред столу поставила. «Будь і зараз з нами, і мені, і дітям від того легше стане», – навіть помітила, як він зрадів.

5

Хоч і лютувала зима, а повстанський загін Савонова просувався засніженими полями. І не всі були на конях, в основному це піші люди, які, узявши до рук зброю, швидко перетворилися з селян на справжніх воїнів. Трохи перепочинуть, зайнявши балку чи невеликий ліс, після чого знову лунає команда: «Вперед!» А вже коли знають, що попереду буде бій, їх і не впізнати – такими стають кмітливими й зібраними, що цьому ладу позаздрив би й найдосвідченіший полководець.

Цінує їх і Григорій, обдумуючи щоразу, як зберегти всі життя. Не ховається позаду при наступі, а в гарячому бою – завжди попереду. І яку б тактику вони не обрали, кожен командир бачить отамана і розуміє його команди, аби все у них було злагоджено.

Та за таких порядків різне траплялося з їхніми воїнами – відбився хтось від повстанського війська, аби відвідати дружину чи кохану дівчину, тут його й починають переслідувати. За участь у повстанні діє неофіційний наказ: якщо не вдається заарештувати, вбивати просто на місці. Отак, нехтуючи всіма заборонами, одного морозяного грудневого дня пробирався з невеликою групою цареборисівців зі свого села на північ і Аким Савон. Уже давно він був досвідченим солдатом, часто вдавалося й сухим з води виходити, а цього разу доля неначе відвернулася – хтось видав місце їхньої ночівлі. У слободі Пісочин, що під Харковом, їх затримали місцеві жителі. А не довідавшись, хто вони насправді, назвали їх бандитами, що грабують подорожніх, і наступного дня їх не просто судили, а піддали жорстоким тортурам. Коли Григорій про все дізнався, скочив на коня і щосили гнав його цілу ніч.

– Живим посаджу на загострений кіл! – погрожував зраднику і кату помститися за страченого брата й земляків.

Не передумав і прибувши на місце, хоч як не просили за них родичі. А не звикнувши дивитися, як конає жива людина, пристрелив, як собак. Не минулося й іншим винуватцям за той злочин – усі вони були порубані.

Тільки ніяка кров не могла зменшити той біль, який був у його грудях. Він сумував за братом, адже, примкнувши до повстанців ще першого дня, Аким більше не збирався до більшовиків. І не було між ними жодної перепалки, бо ніхто Гриця не міг так розуміти, як він. Тепер часто його згадував, а то й поряд привидиться чи за кулеметом. І завжди з усмішкою – так йому добре було серед повсталого люду. Бувало, Григорій навіть слідом кинеться, але, отямившись,

1 ... 58 59 60 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ ворона. Доля отамана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Політ ворона. Доля отамана"