Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

– Ти мені й досі не розказав, як забили нашого Акима? – уже вкотре питала мати.

– Навіщо вам ті подробиці? – йому й цього разу не хотілося все переказувати. – Знайшлися й там добрі люди, які урочисто поховали в братській могилі, – думав, що на цьому їхня розмова й закінчиться. – Навіть пам’ятник обіцяли поставити, на якому написати: загинули за свободу і незалежність нашої Батьківщини.

– Били гирею, прив’язаною до мотузки, – вона вже почула від когось ту правду. – Добре, хоч люди не раділи, а зі страхом на те дивилися. Та й не самі вони туди прийшли, їх зігнали.

Грицю не складно було здогадатися, звідки вітер віє, адже рідний брат його товариша був єдиним, кому пощастило втекти.

– Сім мучеників, а серед них і мій Аким, – зігнувшись, мати знову трусила плечима. – Ніколи не думала, що йому така доля випаде. Краще б за більшовиками по сьогоднішній день бігав, може б, живий залишився, – неначе ножем різонула по Грицевій незагоєній рані. Сказала і вмить схаменулась, бо він став швидко збиратися.

– Я ж тобі не докоряю, – почала виправдовуватись. – Куди ж ти в темну ніч? Ночуй удома, – простягнувши руки, поспішила слідом.

– Нехай пізніше, якщо вирішальний бій виграємо, – кинув їй поспіхом і подався.

«Такі красені повиростали, та такі виважені поставали, тільки час поганий на ваше життя припав, знай, убивають, – побивалася за синами. – Жодній матері не побажаю хоронити свого сина, – на тих словах ще дужче зажурилася, неначе від її душі відірвався добрячий шматок, – у цей час вона ставила його фотокартку поряд із Мусієвою. – Це ти його забрав, – косилася на покійного чоловіка. – Заздрив, що я з п’ятьма дітьми, а ти там сам, – здалося, навіть вловила його здивований погляд. – Більше нікого тобі не віддам, а про Гриця й думати не смій, на нього всі люди моляться. Ніхто ж їх не захистить, коли, не доведи Боже, і його не стане».

Вона й цього разу нічого не вигадала, бо вже наступного дня на бій з повстанцями старий режим стягнув усе, на що тільки був спроможний. Палила з усієї сили артилерія, тарахкотіли не стихаючи кулемети, а вже коли дійшло до рукопашного бою, наперед вирвались селяни, яким страх як хотілося помститися за всі кривди, вчинені над їхніми родинами. Не могли спинитися, навіть знаючи, що серед ворога немає ні панів, ні їхніх управителів, тож били їхніх слуг – варту та окрему роту з синків і родичів. І все тут було, як на справжній війні, яку Григорій зовсім не забув. Навіть молоді жінки та дівчата, рятуючи життя поранених, нагадували професійних медсестер.

На відміну від морозного, але такого жаркого дня, доволі теплим видався вечір, бо скажений західний вітер, батогом підганяючи поперед себе хмари, поспішав витіснити морозне повітря, аби й самому скрутитися в клубок та примоститися біля повстанців, побачити, як поранені гоять свої рани, а живі поминають загиблих. Саме в такий час Григорій отримав повідомлення, що в Києві Директорія вже за крок до взяття влади. Це була радісна звістка, тож одягнувши теплого кожуха, який подарували селяни ще на початку зими, він вийшов на вулицю, бажаючи перевірити всі виставлені пости, заодно й обдумати все наодинці. Придивлявся до зірок, які то проглядали з-за хмар, то знову ховалися, шукав хоч якусь підказку, але небо мовчало. Може, уперше в житті йому хотілося молитися Богу, як це робила вдома мати – під вечірніми зорями шепотіла до неба молитви, і він робив це подумки, адже його думка часом була набагато сильнішою від голосу. Мати просила здоров’я і хліба, а він – миру і спокою для цієї стражденної землі.

Думав і про хорошого правителя, який буде демократичним, мов цілий Сейм, а при потребі – непохитним, немов монарх, тож бажав УНРівцям зробити все, щоб цього разу ніхто не забрав у них владу. Сам мав повне право захопити Ізюм, але й цього разу його щось спиняло. Можливо, те, що не було стовідсоткової довіри до тих керманичів, які вже не раз нишком зраджували, а то й інше – язик не повертався самовільно проголосити себе якимось місцевим царьком.

Що б він не думав, а після того, як призначили комендантом міста і всього повіту хорунжого Пошталу, відчув себе переможеним. Свій стан і надалі вважав невизначеним, адже ця нова-стара влада від нього відвернулася. А він, пройшовши такий важкий шлях, мусив ще й гадати: «Що вона збирається з ним робити?» Розумів, що вже сьогодні він незаконно тримає в руках відвойовану територію, але, не отримавши інших вказівок, нічого змінювати не збирався.

Новина про підпорядкування Пошталою старої гетьманської варти неначе єдину опору вибила з-під його ніг, а чутки про перейменування окремої офіцерської роти в Українську зразкову сотню – і геть добили. Він не розумів, навіщо хорунжий Вільного козацтва зробив саме так – шкуродерів, які ще вчора забирали в людей останнє, узяв служити демократичній владі. Не могли повірити в те і його вояки, усе питали: «Чи то правда?»

– Чому ж повстанців було на службу не взяти? – видно, найбільш кмітливі на те надіялися. – Ми ж би вірою й правдою… – у декого аж сльози на очі наверталися. – Майже весь повіт звільнили, а він на готове прийшов; тепер ми у полі мерзнемо, а синки багатіїв знову в своїх теплих казармах і на всьому готовому, – зиркали спідлоба та знизували плечима.

Хотіли Григорію й про отамана Волоха розказати, якого Петлюра і зараз любить, мов брата рідного, й про відважного Болбочана, якого тепер нова демократична влада в зраді звинувачує, але не встигли – Григорій так швидко скочив на коня й помчав у бік Ізюма, що й охорона його не могла наздогнати.

– Він, бачте, заважав мирно домовлятися з червоними комісарами, у той час, як самі так і не надали йому допомоги, – продовжували перемовлятися. – То про які мирні перемови йшлося, коли вже пів-Донбасу захоплено? – а ці дії взагалі були їм підозрілими. – Ото й напилися чаю та кави, – дійшло й до них про дружбу Винниченка з Раковським. – Надумали кому вірити!

Придивляючись до перших кроків старої-нової влади, Григорій ще терпів, а його повстанці все частіше наполягали на взятті Ізюма, який у той час був