Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

Може, й дотемна сперечалися б, так багато лишилося питань без відповідей, якби не мороз. А він, набравши сили, хутко розігнав усіх по домівках, тож поверталися додому і Карпо з Петром. Їхали вони саньми, які старій кобилі легше було тягти, ніж важкого воза; і зовсім не треба було її підганяти, мороз сам змушував швидше перебирати ногами, аби зігрітися. Петро дорогою скаржився на поганий торг, бо з того часу, як у місті поменшало німців та місцевих багатіїв, у його крамницю мало хто заходив. Якщо й забіжить, то з іншою метою – або погрітися, або переглянути ціни. Дехто виходив, ковтаючи слину, а дехто зачиняв двері зі злим поглядом. «Тепер ти, Петре, буржуй, скоро і в тебе все заберемо», – читав він у їхніх очах. Тільки не збирався відмовлятися, бо саме свіжа копійка давала йому такі сили, що і в негоду не прив’яжеш його вдома.

Карпо майже цілу дорогу сидів мовчки. Кивне раз-другий, аби показати, що він усе чує, і знову про своє думає. Навіть коли Петро і так і сяк починав, дід не мав охоти підтримувати розмову.

– Я теж про Болбочана дещо чув, – зізнався їхній «буржуй». – Ще раніше проїжджі вояки з Донбасу розказували, як той тримає порядок у своєму війську. Навіть місцеве населення виховував, – щось пригадавши, аж засміявся. – Запам’ятався гарний приклад: подивитися на муштру військової сотні, вечірню перевірку і молитву спершу сходилося багато людей. Дехто з солдатів насміхався, дехто співчував, бувало, й пальцем показували, коли вони починали співати гімн «Ще не вмерла Україна…». Знали, що й вони цієї миті повинні скидати шапки, але завжди серед них був той, який не погоджувався з такими порядками, тому щоразу комусь та й перепадало на горіхи – били по шапці так, що аж падав на землю. Зате наступного разу, тільки-но сотня починала співати, усі спинялися і швидко знімали головні убори. Отакої! – Петро знову совався на возі.

– То не ти спирт возив їм продавати? – неначе прокинувся дід. – А потім ще й по шапці отримав.

– Звідки ви таке взяли? – бідовому Петру аж не по собі стало. – Я взагалі давно нікуди не їздив.

– Чомусь пригадалося, як ти місяць тому жалівся на голову, – Карпо ледь стримався, аби не засміятися.

– І чого це вам не сидиться вдома? – покрутивши в повітрі лозиною, він з усієї сили так хльоснув кобилу, що бідолаха мало з голобель не вискочила. – Болбочан будь-кого змусив би підкорятися законним правилам! – не сказав, а неначе процідив крізь зуби.

Так дід і зрозумів, що на Донбас зі спиртом Петро більше не їздить. Сам ховався в старого потертого кожуха, у якому було тепло й затишно, навіть не хотів розмовляти, тим паче розказувати про новий напад червоної орди. Був певен: Петро про те нічогісінько не знає, бо коли він кахикав з-під своєї шапки, той розливав охочим спирт та горілку, за якою, замерзнувши, чоловіки бігали в його крамницю один поперед одного. «Усе ж який не є, а не ворог, – дійшовши такого висновку, дід передумав його лаяти. – Нехай спить спокійно, бо якщо знову прийде сюди більшовицьке військо, дістанеться і йому. Дістанеться…» Інколи й сам не міг зрозуміти: чи вітер насвистів таке на вухо, чи просто з неба в його голову хтось кинув таку думку, та коли справдиться, тоді знову пригадував. Збирався й зараз перехреститися, аби все пішло за вітром, тільки не хотілося витягувати руку з теплої кишені кожуха.

Та ще й серце тиснуло: ні вдихнути, ні видихнути. Ліками він і досі не користувався, а щодуху мчав у минуле, шукав у ньому щось приємне, аби хоч трохи попустило. Рятувався такими думками ще й удома, бо й зараз не хотів помирати. Вважав: як не важко жити, а покидати свою Україну, коли в неї такі непереливки, козакові Карпу негоже. Навіть обіцянку Богові збирався дати: щойно все перемелеться, він помиється, вдягне чисту сорочку, ляже на лавці, складе руки на грудях і одразу представиться. А поки що і з тим зволікав. Повторить «Вірую» та «Отченаш», без яких на небеса не пускають, і знову чогось чекає. На Божий Рай ніколи не розраховував, а примкнути до охоронців, що несуть службу біля воріт, одразу погодився б. І при ділі був би, і корисний іншим, тільки б не питали: «А що ти, Карпе, важливе зробив упродовж земного часу?» Не знаходив він відповіді на таке питання раніше, не знає й зараз. Виходить, нема йому про що звітувати, тож нема на що і надіятися. Ніби й не пив багато, і шкоди великої не робив… А на такій думці завжди спинявся, бо в руках з’являлася рушниця. І марно сам собі доводив, що він тут зовсім ні при чому, усім вона керувала, сама шукала ворога і сама його вбивала, точно знаючи, що це не так. Особистих ворогів у нього не було, а стріляв і рубав він чужих за чиїмсь наказом. А то й не ворогів, а зовсім безневинних людей, яких відправили на війну виборювати чужий інтерес. Тепер усе минуле здавалося життєвим абсурдом, а всі його справи – дрібними й нікому не потрібними. Залишалися лише болгари та серби, яких він ще в молоді літа звільнив від турецького рабства – оце і все, чим міг похвалитися. Тому й побоювався суду Божого. Та й Рай був не для нього, жити в достатку і безтурботно вважав покаранням, а мати й там якусь роботу було б справжнім раєм.

Ніхто Карпа не знав таким, хоча він і сам себе не знав до кінця. Люди як люди живуть, а він то з ангелом розмовляє, то диявола дрюком від себе жене. Україна в нього теж завжди поряд – то вона сестрою здається, яку повинен захищати, то дружиною, з якою про велику сім’ю піклуватися, то матір’ю, яка заради своїх дітей може що завгодно знести. Уявляв і себе по-різному – інколи гордим і нескореним гірським орлом, а іншим разом – білою вороною серед зграї чорних, які дружно клюють падаль, а від безтурботного життя і триста років їм небагато. Нечасто, але, бувало, й себе відчував слабкою істотою: з руками