Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

КДБ спеціалізувався на пошукові зв’язків «націоналістичної» еміграції з українськими дисидентами та культурними діячами, намагаючись довести, що то були не автентичні внутрішні рухи, а змови, натхненні іноземними «нацистськими військовими злочинцями» та західними спецслужбами. Традиція пояснення опозиційної активності як справи рук Заходу закріпилася в російському та білоруському законодавстві, яке визначає НУО, що мають підтримку з-за кордону, як «іноземних агентів». Партія регіонів та КПУ також намагалися запровадити схожі норми в Україні, проте їм бракувало голосів у парламенті аж до січня 2014 року, коли прийняті в неконституційний спосіб «диктаторські закони» лише прискорили падіння режиму Януковича.

Російські очільники, які ностальгують за Радянським Союзом і сталінським всевладдям, також упевнені, що росіяни та українці — це один народ (ця точка зору суперечить офіційному радянському визнанню українців окремим народом). Путін неодноразово заявляв, що між українцями та росіянами немає різниці, що вони — «один народ»[413]. Шовіністичні погляди, загальноприйняті сьогодні серед російського керівництва, не дочекалися майже жодного аналізу в західних наукових дослідженнях українсько-російської кризи.

Міфологія «дружби народів», сформульована творцями радянської національної політики, пропагувала її як своєрідну наднаціональну «уявлену спільноту» багатонаціонального радянського народу[414], сформованого Росією, що існувала століттями. Така міфологія виключала об’єктивну оцінку українсько-російських відносин, оскільки не могла адекватно порадити собі з військовими конфліктами між обома країнами, як-от у 1709 та 1917–1920 роках, або наслідками культурної денаціоналізації України та масових злочинів проти людяності.

Друга суперечність полягає в тому, що Росія мусить порадити собі з незручними реальними фактами, котрі були відомі й раніше, проте виглядають цілком інакше після 2014 року. Якщо українці та росіяни є «братніми народами», то чому лише меншість українців підтримує приєднання своєї країни до Митного та Євразійського союзів? Чи дійсно всі українці, не зацікавлені в союзництві, є «фашистами», позаяк вони, особливо після анексії Криму та початку гібридної війни на сході України, не хочуть бути частиною «російського світу»? Українців, які прагнуть незалежності від Росії, зображують «прихильниками фашистів» і «русофобами»[415]. Якщо така значна кількість українців справді є «фашистами», які привели до влади лідерів Євромайдану, влаштувавши «нацистський державний переворот», чому ж так мало з них голосували за націоналістичних кандидатів та їхні партії на президентських і парламентських виборах 2014 року[416]? На виборах 2014 року українські ультраправі отримали тільки третину голосів, здобутих ними за три роки до того. Націоналістична партія «Свобода» лише один раз увійшла до парламенту, і це було під час президентства Януковича, а не Ющенка чи Порошенка. «Правий сектор», який зазвичай демонізують у російських мас-медіях, не став парламентською політичною партією, хоча його лідер Дмитро Ярош став депутатом завдяки перемозі в мажоритарному окрузі. Хоча у лавах «Свободи» дійсно є прихильники фашистських поглядів, члени цієї партії та «Правого сектора» здебільшого є консервативними націоналістами. Ідеологічно найближчим до неонацизму серед українських політичних сил є Національний корпус, витоки якого пов’язані із Соціал-націоналістичною асамблеєю (СНА), що відмовилася підтримати започатковану Олегом Тягнибоком модернізацію колишньої Соціал-націоналістичної партії 2004 року. СНА та Національний корпус опосередковано пов’язані зі спецпідрозділом Національної гвардії «Азов», значну частину бійців якого складають російськомовні вихідці зі східноукраїнських регіонів. Таким чином, хоч би як іронічно це не звучало, крайні форми сучасного українського націоналізму варто шукати не так на заході, як на сході України.

Найбільшу концентрацію нацистів і фашистів на Донбасі витворює присутність російських націоналістичних угруповань (як-от РНЄ) та європейських фашистських груп. Російські націоналістичні добровольці заперечують звинувачення в нацизмі, стверджуючи, буцімто витатуювані в них на передпліччях свастики є «стародавніми слов’янськими символами»[417]. Між тим, один із російських нацистів-антисемітів, який воював на Донбасі, мав на руці татуювання із зображенням Гітлера[418]. Істинні російські фашисти їздили на Донбас воювати з російськомовними українцями-«фашистами», військовослужбовцями Збройних сил і Національної гвардії. Олександр Кравцов, один із лідерів російських маріонеток із луганської «Молодої гвардії», який мав тісні зв’язки з Прогресивною соціалістичною партією, розмістив на своїх сторінках у Facebook та ВКонтакте «неонацистські та язичницькі символи», які він запозичив, зокрема, з веб-сторінки неонацистської організації «Слов’янський союз»[419].

Упродовж XX століття найбільші злочини у Криму здійснювалися Кремлем, а не міфічними «українськими націоналістами». Партія регіонів, КПУ та основні російські політичні партії, передусім націоналісти та комуністи, підтримували посилання Сталіна на діяльність «нацистських колабораціоністів», яким той скористався, щоб виправдати депортацію кримських татар до Центральної Азії та Сибіру в 1944 році. Не дивно, що щорічне народне