Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

У неділю дзвонила бабуся, щоб дізнатися, як справи, але це досить просто — не думати про бабусю і маму, коли поруч Бріджет і Мейбл, з якими можна весь час бавитися. Увечері в понеділок тато Бріджет розклав «Монополію», і ми грали з шостої аж по десяту, коли нарешті спустилася мама Бріджет і сказала, щоб ми відклали гру до ранку. Але коли ми прокинулися у вівторок, то побачили, що вночі випав сніг, тож ми пішли кататися на санках і ліпити на подвір’ї сніговиків.

На підвальному поверсі у Бріджет є кімната, яку в її сім’ї називають «кімнатою безладу». Хоча можна було б назвати її «ігровою». Там скрізь розкидані іграшки, але, що ще веселіше, там є багато малювального приладдя і різноманітних наборів для творчості, а батьки дозволяють робити там усе, що завгодно.

Саме там ми з Бріджет провели полудень середи — робили корони з блискітками й пір’ям. Знайшли ще й стрічки, хотіли почепити їх до корон, вбратися у костюми і почати гру.

— Можна, я зроблю вам макіяж? — запитала Мейбл.

Вона повзала по підлозі й збирала дитячу косметику у жовту косметичку. Їй було непросто, бо вона ще й тримала рожеву чарівну паличку з блискучою зіркою. Мейбл була вдягнена, як фея, — у тюлевій спідничці і з причепленими крилами.

— Не зараз, — заперечила Бріджет. — Але пізніше, коли ми передягнемося, нам буде потрібен макіяж. Ти зможеш потренуватися.

— Добре, — погодилася Мейбл і пішла з косметичкою нагору.

Через годину ми закінчили працювати над нашими капелюхами, лишили їх сохнути і піднялися нагору, щоб перекусити. Бріджет дістала з холодильника дві вазочки з пудингом, і ми вмостилися на дивані їсти.

— Ви бачили Мейбл? — запитала нас мама Бріджет.

— Уже давненько, — відповіла Бріджет.

Мама зникла, щоб перевірити нагорі. Вона повернулася за кілька хвилин, ведучи за руку Мейбл. В іншій руці вона тримала відкриту пляшечку з апельсиновим сиропом від кашлю. На дні лишилося зовсім трішки сиропу.

— Скільки сиропу ти випила? — запитала мама в Мейбл. Скидалося на те, що вона вже питала про це, але не отримала належної відповіді.

— Трохи, — відповіла Мейбл.

— Це була невдала ідея, — сказала їй мама. — Ти ж знаєш, що п’єш ліки тільки тоді, коли хворієш, і тільки ті, що дають мама чи тато.

Мейбл кивнула.

— У чім справа? — запитала Бріджет.

— Мейбл напилася сиропу від кашлю, — відповіла її мама. — Можеш знайти тата?

Бріджет була стурбованою, і ми пішли по її тата. Коли він зайшов на кухню, став на коліна перед Мейбл.

— Як ти почуваєшся, бараболько? — запитав він.

— Добре, — відповіла Мейбл.

— Це добре, — сказав він.

Потім Мейбл відкрила рота, нахилилася вперед, і татові на руки полилася густа липуча оранжева рідина.

— Бріджет, Обрі, — звернувся він до нас. — Одягайте пальта, чоботи, шапки, рукавиці… Надворі холодно. Мейбл і Денні також вдягніть.

Ми з Бріджет зрозуміли його тон не-треба-запитань.

— А куди ми збираємося? — запитала Мейбл.

— До лікаря, — відповів її тато.

Тоді Мейбл стала плакати. Вона завивала, як поранене звірятко, коли Бріджет віддавала мамі її маленьке пальтечко, і мама їй вдягала його поверх крилець.

Через хвилину всі вже виходили надвір, мама Бріджет тримала Денні, а тато ніс Мейбл, яка весь час схлипувала. В останню секунду я схопила з тумбочки пляшечку з сиропом і побігла надвір.

У машині ми з Бріджет втиснулися між дитячими кріселками, Мейбл продовжувала плакати, а коли авто спускалося з пагорба, вона знову відкрила рота і вихлюпнула липучу оранжеву масу мені на джинси.

Я піймала погляд Бріджет. У її обличчі було щось таке, чого я ще ніколи не бачила. Вона була перелякана.

Я не знала, як таке могло трапитися. Ну добре, цього б не сталося, якби ми з Бріджет дозволили їй нас нафарбувати, як вона й просила. Ми мали бути з нею.

Тато Бріджет їхав дуже швидко. Швидка їзда, блювання Мейбл — мені треба було прикривати рота, щоб мене також не знудило.

Коли ми дісталися лікарні, тато Бріджет зупинився прямо перед дверима, щоб випустити Мейбл з мамою. Він запаркував авто і також поспішив усередину, взявши у мене з рук пляшечку з сиропом, щоб показати лікарям. Запах лікарні вдарив мені в носа, і я одразу ж побігла у найближчий туалет.

Мене вивернуло, а потім я сіла на підлогу. Я блювала знову і знову, і все ще трималася за унітаз, коли почала згадувати, де я і що відбувається. «Ти потрібна Бріджет, — сказала я сама собі. — Ти їй потрібна».

Я встала, хоча ноги тремтіли. Вмила обличчя. Прополоскала рота і сплюнула. Зняла шапку, забрала з очей волосся і трохи його намочила. Тричі глибоко вдихнула і пішла в залу очікування.

Там сиділа Бріджет із Денні на колінах. Їхніх батьків не було.

— Тато сказав, що з нею все буде добре.