Читати книгу - "Останній берег"

Арен дивився у ту безвідрадну, запилену діру. Там, у тьмі-теменній, мертві душі зміюками звивалися у пилюзі, знову перероджуючись у мертвяків. Видовище наповнило його огидою, і, ледве стримавши нестерпну нудоту, він сказав:

— Нехай би вже та діра запалася!

— Вона западеться, — озвався Гед, порівнюючись із ними, і світло заструміло вже з його рук і обличчя, неначе не чоловік це був, а зірка, що впала на землю у цю безмежну ніч. Перед ним зяяло пусткою пересохле джерело — двері у Пітьму. Отвір був широкий і глибокий, але наскільки сягала його глибина, судити було важко, оскільки погляду не було за що зачепитися. То була безодня, яка не знала ні світла, ні темряви, ні життя, ні смерті. Вона була нічим, була дорогою в нікуди.

Гед звів догори руки і заговорив.

Арен усе ще тримав Коба за руку. Іншою рукою сліпець зіперся на стрімчак. Піддавшись силі чарів, вони обидва застигли.

Зібравши мудрість усього свого життя, напруживши усі сили свого пристрасного серця, Гед силкувався зачинити двері тьми, щоби відновити у світі Рівновагу. І, скоряючись його голосу, слухаючись його жестів, скелі важко рушили назустріч одна другій, аби зімкнутися, стати одним цілим. І водночас з кожною миттю чимраз тоншало сяйво, покидаючи спочатку руки, потім — обличчя і чарівну тисову патерицю, допоки від нього не залишилося ледь помітне мерехтіння. Але й при цьому непевному світлі Арен побачив, що скелі майже зімкнулися.

Тримаючи руку на камені, сліпець відчував, як рухаються скелі, чув, як вони змикаються... Однак він відчував і те, як вичерпуються сила та міць Архімага, щоразу меншаючи і меншаючи.

— Ні! — раптом заволав він, випручуючись із Аренових рук, потім стрибнув уперед і наосліп ухопив Геда своєю дужою рукою. Пригинаючи чаклуна до землі вагою свого тіла, він схопив його за горло і почав душити.

Арен вихопив меч Серіадха і щосили рубонув просто по зігнутій Кобовій шиї, що прозирала з-під сплутаної кучми волосся.

Потрапивши у потойбічний світ, жива душа не втрачає своєї сили, а тінь її меча така сама гостра, як і сам меч. Блиснуло гостре лезо — і зі страшної рани ринула чорна кров.

Убивши мерця, годі сподіватися чогось доброго, а Коб, власне, уже не перший рік був небіжчиком. Його рана миттю загоїлася, сліпець випростався у повен зріст і з перекошеним від ненависті обличчям навмання сягнув довжелезними ручищами до Арена. Так ніби тільки тепер він утямив, хто його справжній ворог і суперник.

Бачачи таке моторошне воскресіння після смертоносного удару та безсмертя смерті, яка сама була бридкішою за будь-яку смерть, Арен весь аж закипів од люті і звіром кинувся на мертвяка. Він вклав в удар усю свою нелюдську ненависть, і Коб упав долі з розрубаним черепом та заюшеним кров'ю обличчям. Тієї самої миті Арен знову був над ним, готовий ударити, перш ніж затягнеться рана, і бити доти, поки той сконає...

А неподалік, важко вклякнувши на землю, Гед промовив якесь слово.

Зачувши його голос, Арен завмер, немов хтось схопив його караючу руку. Закам'янів і сліпець, котрий почав було знову підводитися. Ледь похитуючись, Гед випростався і повернувся обличчям до стрімчака.

— Будь єдиним цілим! — дзвінко вигукнув він і змахнув патерицею, вогненними лініями викреслюючи проти кам'яного входу якийсь знак. То була руна "Аґнен", Руна Кінця, яка знаменує завершення шляху і яку малюють на віках домовин. Відтак між валунами не залишилося жодної безодні, навіть жодної шпари. Вхід було замкнено.

Під їхніми ногами затремтів ґрунт Сухокраю, а голим змертвілим небом прокотився гуркіт грому і стих удалині.

— Словом, яке не буде мовлене до скінчення часів, я прикликав тебе. Тепер же словом, мовленим при створенні світу, я даю тобі свободу. Ти вільний!

І, схилившись над сліпцем, котрий стояв навколішки, Гед щось зашепотів йому на вухо, що ховалося під сивою скуйовдженою чуприною.

Коб підвівся. Роздивився навколо, кліпаючи темними очицями. Зиркнув спершу на Арена, тоді на Геда. Його губи не зронили жодного слова, а обличчя не виражало ні гніву, ні зненависті, ні смутку. Коб повільно обернувся і побрів геть по річищу вниз, аж поки не розчинився вдалині.

Гедове обличчя і його тисова патериця більше не світилися. Кромішня темрява огорнула чаклуна. Коли Арен підійшов до нього, той схопився за його руку, намагаючись утриматися на ногах. На якусь мить його тіло пересмикнула коротка судома.

— Справу зроблено, — сказав він. — Усе вже позаду.

— Справу зроблено, дорогий повелителю. Нам потрібно повертатися.

— Так. Час повертатися додому!

Гед мав вигляд чоловіка, який був чимось спантеличений або виснажений. Він ішов услід за Ареном вниз по річищу, спотикався і заледве протискувався поміж скелями та валунами. Арен тримався поруч із ним. Коли береги Сухої Ріки понижчали, а кручі стали пологішими, він повернув у той керунок, що привів їх сюди, — на довгий схил з розпливчастими обрисами, що здіймався вгору. Пройшовши трохи, Арен збочив з нього.

Гед нічого на те не сказав. Щойно вони зупинилися на відпочинок, як маг, знеможений до краю, присів на брилу застиглої лави і похилив голову.

Арен знав, що дорога, яка привела їх сюди, була для них закрита. Їм залишалося тільки йти, йти і йти вперед. Потрібно було здолати весь шлях. "Навіть якщо йти дуже далеко — цього ще не досить", — подумав Арен. Він зміряв поглядом холодні чорні піки, котрі мовчазними страхіттями стриміли навпроти нерухомих зірок, і раптом десь у його душі заговорив невблаганний, глузливий голосок: "Невже ти зупинишся на півдорозі, Лебанене?"

Юнак підійшов до Геда і дуже лагідно сказав:

— Мій пане, ми таки повинні йти далі.

Гед далі ані слова не зронив, але підвівся.

— Як на мене, нам треба подолати гори.

— Ти йдеш першим, юначе, — ледь чутно прохрипів Гед. — Допоможи мені.

І вони подерлися по схилу, всіяному пилом і шлаком. Арен як міг підтримував свого супутника. В ущелинах і вузьких западинах панувала чорнильна темрява, дорогу доводилося намацувати, і підтримувати Геда було чим далі, тим важче. Дорога була надзвичайно важкою, одна перепона змінювала іншу. Дертися ставало чимраз складніше, бо схил усе крутішав і крутішав. Шорсткий камінь обпікав пальці, наче розплавлене залізо. Однак повітря було холоднючим, і що вище вони підіймалися, тим зимнішим воно ставало. Навіть простий дотик до цієї землі спричиняв біль. Вона обпікала, наче розпечені жарини: мабуть, у серці