Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"

— Де? — запитав Дрібничка обурено.

— Там! — сказав Наглядач, указуючи на картину.

— Моя картина! — скрикнув Дрібничка.

— Може й так, — мовив Наглядач. — Але будинки — важливіші. Такий закон.

— Але не можу ж я… — Дрібничці не вдалося продовжити, бо тієї миті ввійшов іще один чоловік.

Він дуже нагадував Наглядача, мало не був його двійником: високий, від ніг до голови в усьому чорному.

— Ходімо зі мною! — сказав він. — Я — Візник.

Дрібничка, заточуючись, зліз із драбини. Здавалося, до нього повернулася лихоманка, йому закрутилася голова; ціле тіло проймав холод.

— Візник? Візник? — лепетав він. — Візник чого?

— Ваш візник. І вашого екіпажу, — відповів чоловік. — Той екіпаж замовили вже давно. Нарешті він прибув. І чекає. Сьогодні ви вирушаєте в подорож, хіба ні?

— От бачите! — сказав Наглядач. — Вам треба їхати; а вирушати в дорогу, залишаючи незавершені справи, — це недобре. Зате тепер ми бодай зможемо хоч якось використати оце полотно.

— От лихо! — мовив бідолашний Дрібничка, заходячись плачем. — А воно ж іще навіть не закінчене!

— Не закінчене! — сказав Візник. — Але з ним по- кінчено, принаймні це вже залежить не від вас. Ходімо зі мною!

Дрібничка пішов досить спокійно. Візник не дав йому часу спакувати речі, стверджуючи, що це потрібно було зробити заздалегідь, а зараз вони ризикують запізнитися на потяг; отож. Дрібничка тільки й устиг схопити маленький саквояж у сінях. І з'ясував, що там лише скринька з фарбами й альбом із його ескізами — ні їжі, ні одягу.

На поїзд вони встигли. Дрібничка почувався дуже сонним і втомленим; він ледве чи й усвідомлював, що відбувається, коли його запхали до купе. Йому було майже байдуже: чоловічок забув, куди йому належало їхати й навіщо. Потяг ледь не відразу пірнув у темний тунель.

Дрібничка прокинувся на дуже великій тьмяно освітленій залізничній станції. Платформою, щось вигукуючи, походжав Носій, але викрикував він не назву місця; він кричав: «Дрібничка!»

Дрібничка квапливо вийшов на перон і зрозумів, що забув свій маленький саквояж. Обернувся — та поїзд уже рушив.

— Ага, ось ви де! — сказав Носій. — Сюди! Що! Немає багажу? Вам доведеться поїхати до Робітні.

Дрібничці стало погано, й він знепритомнів просто на платформі. Його забрала санітарна машина й відвезла до Лазарету при Робітні.

Лікуватися йому геть не сподобалося. Пігулки, які йому давали, були гіркі, чиновники та лікарняний персонал — непривітні, мовчазні та вимогливі; він ні з ким не бачився, лише з одним дуже суворим лікарем, котрий періодично навідував його. Чоловічкові перебування там нагадувало радше в'язницю, ніж лікарню. У визначені години йому доводилося важко працювати: копати, майструвати, фарбувати одним простим кольором голі лавки. Чоловічкові не дозволяли виходити з Робітні, а всі вікна дивилися на подвір'я. Його на кілька годин зачиняли в темряві — мовляв, «аби трохи подумав». Дрібничка втратив лік часу. Йому навіть не поліпшало, принаймні він не отримував жодного задоволення від будь-якої роботи. Він не мав його навіть од укладання в ліжко.

Попервах, упродовж першого століття чи десь близько того (тут я тільки переповідаю його враження), Дрібничка марно хвилювався про минуле. Лежачи в темряві, він постійно повторював собі одне: «Шкода, що я не зайшов до Парохія першого ж ранку після того, як здійнялися сильні вітри. Я ж бо хотів! Перші зірвані черепичини легко було полагодити. Тоді пані Парохієва не підхопила би застуди. Відтак не захворів би і я. І в мене був би ще бодай один тиждень». Але з часом Дрібничка забув, для чого йому був потрібен отой тиждень. Якщо згодом його щось і хвилювало, то лише лікарняні справи. Він розплановував їх, обмірковуючи, як швидко зможе полагодити он ту лавку, чи перечепити он ті двері, чи зремонтувати ось ту ніжку стола. Імовірно, він став справді корисним, хоча ніхто ніколи йому про це не казав. Та і, звісно, бідолашного чоловічка затримали тут так надовго не через його корисність. Вони, напевно, чекали, коли йому покращає, оцінюючи те «покращення» за власними дивними медичними стандартами.

Хай там як, а бідолашний Дрібничка не отримував насолоди від життя. Чи то пак не отримував того, що він раніше називав насолодою. І вже точно не радів. Однак годі було заперечити й те, що чоловічок почав відчувати щось на кшталт задоволення. Він їв хліб замість варення. Він міг узятися за виконання будь- якого завдання, щойно пролунає один дзвінок, і негайно припинити роботу, як тільки лунав інший, — залишивши все охайно складеним і готовим до продовження праці в належний час. Тепер за день Дрібничка встигав чимало всякої всячини; ретельно завершуючи дрібні справи. Він не мав «часу на себе» (хіба що лежачи у своїй келії), зате став господарем власного часу; почав розуміти, що можна з ним робити. Зникла метушливість. Тепер він був спокійним внутрішньо й у час, відведений для спочинку, таки дійсно відпочивав.

Тоді зненацька Дрібничці змінили графік роботи: йому майже не давали спати; його було усунуто від майстрування, і з дня на день він лише монотонно копав. Чоловічок сприйняв це досить легко. І минуло чимало часу, доки він почав відшукувати в закутках свого мозку вже призабуті лайки. Дрібничка копав і копав, поки спина в нього, здавалося, починала розламуватися, руки вкривалися саднами, а сам він почував, що вже неспроможний бодай іще раз змахнути лопатою. Ніхто йому не дякував. Але прийшов лікар і оглянув його.

— Відбій! — сказав він. — Цілковитий спокій — у темряві.

Дрібничка лежав у темряві, цілковито спочиваючи; і виходить — бо він зовсім нічого не почував і не думав — міг пролежати там однаково багато годин чи багато років. Так принаймні гадав він собі. Та зараз він чув Голоси: не ті голоси, які чув будь-коли раніше. Йому здавалося, ніби поблизу засідає Медична Рада чи, можливо, Слідча Комісія, — десь у прилеглій кімнаті, ймовірно, при відчинених дверях, хоча він не бачив жодного промінчика світла.

— Тепер до справи Дрібнички, — проказав ГЬлос, суворий голос, суворіший навіть, аніж голос лікаря.

— Що з ним? — запитав Другий Голос, голос, який можна було би назвати лагідним, хоча він і не був м'яким, — то був голос владний, і звучав він водночас обнадійливо та сумовито. — Що трапилося з Дрібничкою? Серце в нього було у правильному місці.

— Так, але воно належно не функціонувало, — сказав Перший Голос. — І голову було пригвинчено не досить міцно: він ледве чи й думав колись. Погляньте, скільки часу змарнував — і то навіть не на розваги! Дрібничка так і не спромігся підготуватися