Читати книгу - "Печера"

Смаглявий зеленоокий чоловік неквапливо розбирав на столі авторучку з золотим пером. Кінчики його пальців уже забруднилися чорнилом, і це було б зворушливо, якось по-шкільному, якби не відразливий, неприємно-жорсткий вираз ледь асиметричного тонкого обличчя:

— Йдеться не про чисті руки, — виразний погляд спершу на повну, схожу на хатню господиню жінку, потім на власні, забруднені чорнилом руки. — Йдеться про категоричну заборону такого роду досліджень. Я наполіг на запуску проекту, і я ж на практиці переконався… в його негуманності й неетичності.

— Який жах! — сухо розсміялася схожа на хатню господиню жінка. — Обвинувачення в неетичності з вуст пана Тодіна… Певно, на фізичній близькості з об’єктом досліджень спеціально наполягають у підручнику етики. Як чудовий спосіб домогтися мети приємним для дослідника способом.

— Годі вам, — втомлено попросив бородань зі свого глибокого крісла.

Смаглявий знизав плечима:

— Цей проект не має права на існування — незалежно від того, з ким я сплю… А якщо над проектом не працюватиме Пізнавальна, значить, над ним не працюватиме ніхто.

— Невже ніхто? — глузливо спитала жінка. — На спробу викрадення вже можна не зважати?

— Пізнавальна зуміла перешкодити викраденню, — знизав плечима смаглявий. — Зуміла без братньої допомоги Охоронної… А от запобігати такого роду інцидентам — хто повинен, не підкажете?

Жінка засопіла. Жовтолиций чоловічок з трикутним, схожим на емблему обличчям коротко зітхнув:

— Робоча підтримує вимоги пана Тодіна. Будь-які страждання, навмисно чи ненавмисно завдані безневинній людині, підривають засади Триглава… руйнують етичний каркас. А крім того, газетний галас, загальна увага, привернена постановником… цим Ковичем…

Жінка люто обернулася до бороданя в кріслі:

— Чи не вважає координатура, що ми маємо провокацію з боку пана Тодіна? Постановника спровоковано, його дії заохочуються з боку…

— Добирайте слова, — різко перебив бородань. Посидів у тиші, пожував губами, додав тоном нижче: — Перепрошую.

Жінка жовчно посміхнулася.

Смаглявий обережно розкладав Перед собою на столі дрібні деталі розібраної авторучки.

— Охоронна полюбляє розкидатися звинуваченнями, — гірко сказав блідий юнак за його спиною. — Доказами переважно нехтуючи…

— Пізнавальна злякалася, — кинув похмурий, що сидів праворуч од жінки. Бородань метнув на нього важкий, мов камінь, погляд.

— Тепер, коли цей… Постановник створив неможливу для роботи ситуацію, — жінка стенула плечима. — Коли на офіційному проекті можна ставити хрест… А Пізнавальна тим часом зберігає повний контроль над об’єктом… Мимоволі питаєш себе: а чи не веде пан Тодін подвійної гри? Чи це не підступ, щоб продовжувати експеримент БЕЗКОНТРОЛЬНО?

Наступні кілька хвилин потонули в обуреному галасі.

Обличчя в смаглявого було незворушне.

Проте з резервуарчика з рештками чорнила розповзлась по скатерці велика темна пляма.

* * *

Дзвінок телефону змусив її поморщитись; вона сподівалася почути професійно м’який голос доктора Бариса і тому здригнулася, коли слухавка сказала низьким, наче органний бас, голосом:

— Маленька, переїжджаємо.

— Куди? — вона міцніше стиснула слухавку. Тритан ніколи не дзвонив їй у палату. — Я думала, що ти вранці…

— У мене абсолютно немає часу, маленька… Зараз по тебе прийдуть люди. Відвезуть тебе… туди, де тебе ніхто не чіпатиме.

— Вони що, все-таки вирішили запхнути мене в ізолятор?!

Слухавка засичала — на тому кінці з силою втягли повітря:

— Це… компромісний варіант. Ні про що не турбуйся. Усе буде гаразд…

Паула сіла на ліжко. Втома. Навіть хилить у сон.

— Приїжджай по мене сам.

— Маленька, не хвилюйся. Я приїду. Потім.

Формальності тривали хвилин сорок.

Паула, тепер уже у звичному одязі — власних джинсах і власному светрі — сиділа у вестибюлі, знайомому до дрібниць; неприємною несподіванкою виявилось те, що серед усіх речей, які на ній були тоді, як її привезли в лікарню, тепер бракувало білого срібного браслета, Тританового подарунка. Паула точно пам’ятала, що саме в той вечір браслет на її зап’ясті був, проте персонал здивовано знизував плечима. Зісковзнув? Загубився? Можливо…

Чомусь утрату браслета вона розцінила як погану прикмету. І з’явилось, і дужчало в ній одне-єдине передчуття: небезпечно.

Тепер небезпечно. Зараз небезпечно.

Чому Тритан не приїхав по неї сам?!

Мов у воду опущена, сиділа вона на краєчку діжки для квітів і терпляче чекала, поки оформлять приймально-здавальний акт; доктор Барис підійшов, щоб підбадьорливо поплескати її по плечу. Потис руку, багатозначно кивнув:

— Удачі…

Паула неохоче кивнула у відповідь.

Машина була — Паула здригнулась — непомітна, біленька, з емблемою Робочої глави на даху й на дверцятах. Старший супровідник — літній кремезний чоловік, що явно не мав нічого спільного з психіатрією, — похитав головою:

— Ні. Ми трупів не возимо.

Машина й справді типова була тільки ззовні: всередині виявився зручний салон без натяку на скорботне ложе для померлих уві сні. «Сон його був глибокий, і смерть настала природно…»

Усього її супроводжували двоє — один, білявий, з нездоровим кольором обличчя, сів поряд з водієм, другий — той самий кремезний — поруч з Паулою. Сів незграбно — заважали важкі піхви на боці.

Бойова шабля?!

Іншим разом Паула, знемагаючи від цікавості, попросила б показати зброю, та зараз їй було не до того.

Їй було марудно й страшно. Хотілося знати, куди її везуть і навіщо.

— Нам довго їхати?

Цілу хвилину здавалося, що ніхто не відповість.

— Сімдесят дві хвилини, — відгукнувся нарешті кремезний, і Паула здригнулася. Знущається? Ні, він просто звик так розраховувати час…

Довго їхати. Довго. Місце, куди вони прямують, лежить за містом.

Вікна було щільно завішено, водійську кабіну відокремлювала від салону шибка та гармошка складаних пластикових штор. Паула спробувала відкрити між двома пластинками щілинку, але кремезний сказав «не треба», і сказав так, що Паулі одразу ж перехотілося вражень. Годинник її стояв; єдиним віконцем у зовнішній світ залишалася щілина відкритого люка. Відтіля тягло вітром, там миготіли поперемінно сіре й чорне, очевидно, небо, очевидно, дроти, гілки дерев, стеля тунелю, знову гілки…

Вона хотіла задрімати, але сон не брав.

Чи пов’язаний її переїзд з клініки з тим галасом, що, як вона зрозуміла, примудрився здійняти нестримний Кович?

Кович, саажача морда.

Тритан іноді бреше. Вона мовчки визнає за ним це право, тут ніде не дінешся, тут треба жертвувати меншим, щоб зберегти цілісність своєї головної віри…

Чи міг Тритан інсценувати викрадення?

У Ковича нюх на всякі інсценізації. Паула живе у дивному світі, в якомусь перекрученому театрі, але два режисери — це багато, добродії. Вони заважають один одному…

Та коли Тритан виймав її з того мішка… виймав напівпаралізовану… там, на підлозі, здається, пральні, вона пам’ятає купи простирадл, пузаті мішки, і її запхнули в один з них… вона пам’ятає цей огидний… запах дезінфекції… І коли Тритан витягав її — у